Розділ 8

Ервен не дихав.

Принаймні перші кілька секунд Дейр був у цьому впевнений.

Він тримав долоню на грудях пораненого, відчуваючи під пальцями теплу кров, і не міг знайти руху.

— Міро.

Вона вже була поруч.

— Відійди.

— Він...

— Відійди.

Дейр послухався.

Міра розрізала сорочку Ервена ножем.

Стріла Теси увійшла нижче ключиці.

Глибоко.

Дуже.

Але наконечник, схоже, не зачепив серце.

— Живий, — сказала вона.

Бран видихнув так голосно, ніби весь цей час не дихав.

Теса стояла за кілька кроків.

Лук усе ще був у руці.

Вона дивилася на кров.

Не на Ервена.

На стрілу.

— Я...

Ніхто не відповів.

Міра поклала пальці на шию чоловіка.

— Слабкий пульс.

— Витягнеш? — запитав Дейр.

— Стрілу?

— Його.

Міра подивилася.

— Якщо не почнете кричати один на одного хоча б хвилин десять — можливо.

Каель досі тримав Орена за комір.

— Тоді ми поговоримо тихо.

Орен дивився на нього.

— Відпусти.

— Скільки разів?

— Каелю.

— Скільки разів ти запалював Маяк?

Жрець мовчав.

Каель стиснув сильніше.

— Він назвав тебе.

— Поранений чоловік, який щойно виліз із діри в землі.

— І знає речі, яких не мав знати.

— Ліс теж знає.

— Ти сказав, що він не всезнаючий.

— Я цього не казав.

— Тоді що ти взагалі знаєш?

Орен нічого не відповів.

Каель ударив його.

Не сильно.

Але достатньо.

Орен впав на одне коліно.

Дейр різко встав.

— Досить.

Каель повернув голову.

— Не втручайся.

— Міра просила десять хвилин без крику.

— Я не кричав.

Бран буркнув:

— Поки.

Каель подивився на нього.

Бран підняв руки.

— Я мовчу.

Міра не відводила очей від рани.

— Дев’ять хвилин.

Каель відпустив жерця.

Орен сів на землю.

Торкнувся розбитої губи.

На пальцях залишилася кров.

Подивився.

Дивно довго.

Наче не очікував побачити саме її.

Дейр це помітив.

— Що?

Орен підняв очі.

— Нічого.

Ще одне слово, якому Дейр уже не вірив.

Міра працювала швидко.

Наконечник стріли пройшов навиліт.

Це врятувало Ервену життя.

Принаймні поки.

Вона обрізала древко.

Протягнула залишок крізь рану.

Чоловік прийшов до тями на середині.

Закричав.

Крик полетів між деревами.

І Морокліс відповів.

Не голосом.

Десь далеко щось закричало так само.

Точна копія.

Ервен замовк.

Всі теж.

Відлуння повторило:

— А-а-а-а!

Потім ще раз.

Далі.

— А-а-а-а...

Тихіше.

Наче хтось ніс крик углиб лісу.

Міра подивилася на Дейра.

— Я ненавиджу це місце.

— Ставай у чергу.

Ервен застогнав.

— Воно вчиться.

Дейр нахилився.

— Що?

Ервен відкрив очі.

— Не давайте йому ваші голоси.

Теса здригнулася.

Міра сказала:

— Не говори.

— Треба.

— Тобі треба не померти.

— Це теж.

Він ледь усміхнувся.

Бран сів поруч.

— Ти справді Ервен?

Чоловік подивився.

— Ти все ще ставиш дурні питання.

Бран зблід.

— Що?

— Перед Шеллом ти запитав, чи можна зупинити таран, якщо облити ворота маслом із внутрішнього боку.

Міра підняла голову.

Бран дивився.

Потім повільно усміхнувся.

— І що ти відповів?

Ервен закрив очі.

— Що якщо ти настільки тупий, то варто відкрити ворота самому.

У Брана затремтіли губи.

Він засміявся.

Один раз.

Потім ще.

І раптом закрив обличчя руками.

— Чорт.

Ервен тихо сказав:

— Ти плачеш?

— Замовкни.

— Значить, точно Бран.

Бран витер обличчя.

— Я тебе пам’ятаю.

Ервен відкрив очі.

— Добре.

— Трохи.

— Це більше, ніж учора.

Дейр сів ближче.

— Учора?

Ервен подивився на нього.

— Для мене.

— Скільки часу ти був унизу?

Пауза.

— Я не знаю.

— Дні?

— Можливо.

— Тижні?

— Можливо.

— Роки?

Ервен не відповів.

Дейр відчув, як холод проходить уздовж хребта.

— Коли ти зник із нашої групи?

— Цього разу?

— Не грайся.

— Я не граюся.

Ервен дивився в крони.

— Ви зайшли в Морокліс чотири дні тому.

Дейр насупився.

— П’ять.

— Для вас.

— А для тебе?

— Сорок один.

Тиша.

Міра перестала затягувати бинт.

— Сорок один що?

Ервен подивився.

— День.

Бран вилаявся.

— Неможливо.

— Тут?

Ервен усміхнувся.

— Слово «неможливо» треба було залишити біля Вересня.

Каель підійшов ближче.

— Ти сказав, що це вже другий раз.

Ервен повільно повернув голову.

— Так.

— Я був тут?

— Так.

— Коли?

— Сім років тому.

— З Дейром?

— Так.

— Браном?

— Так.

— Сайлою?

— Так.

Сайла стояла нерухомо.

— Мірою?

— Так.

Міра зблідла.

Каель глянув на Тесу.

— Нею?

Ервен мовчав.

Теса стиснула лук.

— Відповідай.

— Так.

Її обличчя стало твердим.

— І моя мати?

Пауза.

Ервен заплющив очі.

— Так.

Теса підняла лук.

Бран встав між ними.

— Досить.

— Відійди.

— Ні.

— Він бреше.

Ервен не дивився на неї.

— Хотів би.

— Моя мати померла дев’ятнадцять років тому.

— Ти так пам’ятаєш.

— Я бачила її тіло!

— Тесо...

— Я ПОХОВАЛА ЇЇ!

Десь між деревами її голос повторив:

— Я поховала її...

Тихіше.

Теса замовкла.

Ервен відкрив очі.

— Не давай лісу більше.

Вона дивилася на нього з ненавистю.

Але опустила лук.

Дейр підійшов до Орена.

— Тепер ти.

Жрець сидів біля релікварія.