Розділ 7

Дев’яті сліди

Ліс рухався до світанку.

Не безперервно.

Це було б простіше.

Він завмирав на кілька хвилин, іноді на пів години, даючи їм надію, що все скінчилося.

А потім десь далеко починався знайомий скрегіт.

Коріння виривалося із землі.

Каміння переверталося.

Стовбури повільно міняли місця.

І Морокліс знову перебудовував себе навколо них.

Ніхто не спав.

Теса сиділа біля вогню, стискаючи мідну лисицю.

Вона більше не говорила про матір.

Дейр теж не питав.

У кожної рани є момент, коли її треба залишити в спокої.

Інакше вона перестає бути раною.

Стає дверима.

А Мороклісу, схоже, тільки цього й треба було.

---

На світанку дерева зупинилися.

Остаточно.

Принаймні так здавалося.

Туман розчинився.

Земля була розорана корінням.

Місцями стежка зникла повністю.

Замість неї з’явилися великі сірі валуни, яких учора не було.

Бран стояв біля одного.

Дивився на нього довго.

— Щось цікаве? — запитала Міра.

— Ні.

— Тоді чому дивишся?

Бран торкнувся каменю.

— Бо я пам’ятаю дерево.

— Яке?

— Тут.

Він постукав пальцями по сірій поверхні.

— Учора тут була ялина.

Дейр підійшов.

— Упевнений?

— Ні.

Пауза.

— Але пам’ятаю.

Сайла вже тягнулася по записи.

Бран одразу сказав:

— Не треба.

— Чому?

— Бо якщо почнемо записувати кожен камінь, до фортеці дійдуть тільки твої книги.

Сайла знизала плечима.

Але записала.

---

Теса перевіряла край табору.

Повільно.

Зосереджено.

Дейр бачив, як вона присідає біля землі, розгрібає листя, дивиться на мох.

Вона робила це щоранку.

Сліди.

Напрямок.

Тварини.

Все, що могло сказати, що сталося вночі.

Цього разу вона мовчала довше.

Занадто довго.

— Тесо?

Вона не відповіла.

Дейр підійшов.

Побачив її обличчя.

І одразу зрозумів, що день буде поганий.

— Що?

Теса показала на землю.

— Дивись.

Вологий ґрунт добре зберіг сліди.

Навколо табору були відбитки чобіт.

Їхні.

Безладні.

Нічна метушня.

Люди ходили до коней.

До вогню.

До краю кола.

Звичайно.

Теса провела пальцем.

— Оце ти.

Дейр упізнав.

— Оце я.

Її слід.

— Бран.

Великий.

— Міра.

Далі.

— Сайла.

— Каель.

— Орен.

— Нара.

Теса замовкла.

Дейр дивився.

— Вісім.

— Так.

— І?

Вона показала трохи правіше.

Там була ще одна пара.

Босі ноги.

Вузькі.

Довгі.

Без пальців.

Ті самі.

Дейр відчув холод.

— Дев’яті.

Теса кивнула.

— Звідки?

Вона простежила.

Сліди починалися біля дерева.

Ні.

Не підходили з лісу.

Не виходили з-за стовбура.

Просто починалися.

Один відбиток.

Потім другий.

Далі третій.

Наче хтось матеріалізувався посеред землі.

— Коли?

— Не знаю.

— Уночі?

— Мабуть.

Дейр присів.

Відбитки були чіткі.

Глибокі.

Хтось важкий.

Або ніс щось.

Теса повела рукою.

— Він зайшов у табір.

Дейр підняв голову.

— Ми були всі разом.

— Знаю.

— Ніхто не бачив.

— Знаю.

Сліди йшли між місцем, де спала Міра, і згаслим багаттям.

Потім завертали до коней.

Потім назад.

— Що воно робило?

— Ходило.

— Просто?

— Так.

Теса випросталась.

— Наче роздивлялося.

Дейр не сподобалося слово.

— Куди далі?

Теса мовчала.

— Тесо.

Вона подивилася вперед.

До брата Орена.

Жрець стояв біля релікварія.

Сам.

Молився.

Тихо.

Сліди йшли прямо до нього.

Дейр відчув, як щось стиснулося в животі.

— Покажи.

Вони пішли.

Повільно.

Сліди наближалися до місця Орена.

І там...

закінчувалися.

Не поруч.

Не біля ковдри.

Не за спиною.

Прямо там, де зараз стояли його ноги.

Дейр зупинився.

Теса теж.

Орен почув.

Повернувся.

— Що?

Ніхто не відповів.

Він насупився.

— Чому ви дивитеся?

Дейр перевів погляд на землю.

Відбитки босих ніг закінчувалися під чоботами жерця.

— Відійди.

Орен не зрозумів.

— Що?

— Два кроки назад.

— Навіщо?

— Просто зроби.

Жрець подивився на Тесу.

На Дейра.

Потім відійшов.

Під його ногами були останні два відбитки.

Чіткі.

Глибокі.

Ніби босі ступні стояли там довго.

Орен зблід.

— Це що?

— Хотів би почути твою версію.

— Я не знаю.

— Ти виходив уночі?

— Ні.

— Упевнений?

— Так.

— Спав?

— Майже ні.

— Хтось підходив?

— Ні.

Теса сказала:

— Сліди кажуть інше.

Орен подивився на неї.

— Сліди не говорять.

— Тут — говорять.

---

Каель підійшов.

Побачив.

— Що відбувається?

Дейр коротко пояснив.

Каель подивився на жерця.

— Ти щось приховуєш?

— Ні.

— Учора голос сказав, що ти вже відкривав третій замок.

Орен миттєво напружився.

Дейр помітив.

Каель теж.

— Отже?

— Це брехня.

— Тоді відкрий релікварій.

Тиша.

Орен повільно поклав долоню на чорний ящик.

— Ні.

Бран підійшов.

— О, тепер цікаво.

Міра сказала:

— Не починайте.

Каель не відводив очей.

— Чому ні?

— Бо це святиня.

— Я королівський представник.

— Для храму це нічого не означає.

Каель усміхнувся.

— Смілива фраза для людини посеред лісу.

Орен не відповів.

Сайла підійшла ближче.

— Третій замок має іншу форму.

Усі подивилися.

Справді.