Розділ 6

— НЕ ДАЙТЕ ЇМ МЕНЕ ЗАБУТИ!

Голос прокотився між стовбурами й урвався.

Ніхто не рушив.

Навіть коні стояли тихо.

Дейр тримав руку на руків’ї меча й дивився туди, звідки пролунав крик.

Між деревами було порожньо.

Сіре ранкове світло пробивалося крізь крони.

Туман лежав низько.

Нічого.

— Ервен, — прошепотів Бран.

Теса миттєво повернулася до нього.

— Не називай.

— Що?

— Ім’я.

Бран зблід.

— Уже пізно.

— Не обов’язково.

— Я його почув.

— Ти почув голос.

— Я знаю його.

— Ти сам п’ять хвилин тому майже не пам’ятав, що ця людина існувала.

Бран стиснув щелепи.

— Тепер пам’ятаю.

— Що саме?

Він відкрив рот.

Зупинився.

Теса дивилася.

— Що?

— Він...

Бран насупився.

— Був худий.

— Це все?

— Ні.

— Тоді кажи.

— Любив карти.

Сайла підняла голову.

— Карти?

— Так.

Нара повільно сказала:

— Він був картографом?

Бран подивився на неї.

— Не знаю.

— Ти сказав, що любив карти.

— Я не знаю, звідки це взялося.

Дейр відчув, як у пальцях знову похолоділо.

Медальйон Ервена лежав у внутрішній кишені.

Важив майже нічого.

Але Дейр відчував його весь час.

Ніби там лежав камінь.

— Голос кликав мене, — сказав він.

Теса повернулася.

— Саме тому ми не йдемо.

Бран різко глянув на неї.

— Якщо це він...

— Якщо це він, то вже порушив перше правило.

— Яке?

Теса подивилася на всіх.

— Не відповідати голосу з-за дерев.

— Ми не відповіли, — сказала Міра.

— Поки.

Бран зробив крок у бік лісу.

Теса перегородила шлях.

— Відійди.

— Ні.

— Якщо він живий...

— Ми не знаємо.

— А якщо так?

— Тоді він знає правило.

Бран стиснув кулаки.

— Може, він поранений.

— Тоді чому кричить ім’я Дейра, а не своє?

Бран замовк.

Правильно.

Дейр сам про це не подумав.

— І ще, — продовжила Теса. — Він сказав «не дайте їм мене забути».

— І?

— Кому — їм?

Тиша.

Сайла озирнулася на дерева.

— Лісу?

— Може.

— А може, нам, — сказала Нара.

Усі подивилися.

Нара була бліда.

— Що?

Вона дивилася в той самий прохід.

— Може, він говорив не про ліс.

Дейру не сподобалося це ще більше.

— Йдемо, — сказав він.

Бран різко повернувся.

— Куди?

— Вперед.

— А Ервен?

— Якщо він живий — знайде спосіб подати інший знак.

— А якщо не знайде?

Дейр подивився на нього.

— Тоді крик із темряви був останнім способом змусити нас зробити дурницю.

Бран кілька секунд стояв.

Потім вилаявся.

Але повернувся до коня.

Голос більше не кликав.

Першу годину.

Другу.

На третій Теса почала озиратися.

Дейр помітив.

— Щось?

— Ні.

— Брешеш.

— Просто слухаю.

— Що?

— Ліс.

Бран позаду пробурмотів:

— Нарешті він знайшов собі співрозмовника.

Теса не відреагувала.

Це було дивно.

Зазвичай вона відповідала.

Не обов’язково словами.

Іноді достатньо було погляду.

Тепер ні.

Вона слухала.

Дейр теж прислухався.

Гілки.

Кроки коней.

Шурхіт спорядження.

Далекий стукіт дятла.

Перший птах, якого вони чули з часу входу.

— Чуєш? — запитав Дейр.

Теса кивнула.

— Дятла?

— Так.

— Це добре?

Вона мовчала.

— Тесо.

— Не знаю.

Він криво всміхнувся.

— Тепер і ти.

Вона нарешті подивилася.

— Мені це не подобається.

— Що саме?

— Він стукає неправильно.

Дейр прислухався.

Тук.

Пауза.

Тук-тук.

Довша пауза.

Тук.

Тук-тук.

Повтор.

— І?

— Дятли так не роблять.

— Звідки знаєш?

— Бо виросла в лісі.

Тук.

Тук-тук.

Тук.

Тук-тук.

Сайла підійшла ближче.

— Це ритм.

Теса глянула.

— Я знаю.

— Схоже на код.

— Не знаю.

— Запишу.

— Ні.

Сайла вже тягнулася до пера.

Теса схопила її за руку.

Різко.

— Не треба.

Сайла здивувалася.

— Чому?

— Бо якщо це повідомлення, я не хочу знати, що воно означає.

Тук.

Тук-тук.

Тук.

Тук-тук.

Бран сказав:

— Звучить як «дурні, повертайтесь».

Ніхто не засміявся.

Через кілька хвилин стукіт припинився.

І тоді десь праворуч тихо пролунав жіночий голос.

— Тесо.

Теса зупинилася.

Дейр побачив це відразу.

Не просто зупинила коня.

Завмерла всім тілом.

— Не відповідай, — сказав він.

Ніхто не питав, чи вона знає голос.

Було видно.

— Тесо.

Тихо.

Лагідно.

Майже близько.

Мисливиця дивилася прямо перед собою.

Обличчя втратило колір.

— Хто це? — прошепотіла Міра.

Дейр уже знав.

Теса не говорила.

Голос знову:

— Доню.

Бран перестав дихати.

Міра закрила рот рукою.

Теса стиснула повід.

— Не слухай, — сказав Дейр.

Вона не глянула.

— Я не слухаю.

— Добре.

— Тесо...

Голос був старший.

Теплий.

Втомлений.

— Ти забула ніж.

Теса різко опустила погляд на пояс.

На місці.

Другий — у чоботі.

Третій...

Дейр побачив, як її рука ковзнула до спини.

Порожньо.

— Що? — запитав він.

Теса мовчала.

— Який ніж?

— Нічого.

— Тесо.

— Нічого.

Голос засміявся.

Дуже тихо.

— Завжди забувала третій.

Теса заплющила очі.

— Не закривай, — прошепотів Дейр.

Вона відкрила.

— Це не вона.

— Правильно.

— Вона мертва.

— Так.

— Дев’ятнадцять років.

— Так.

— Я сама її поховала.

Дейр мовчав.