Розділ 5

Коли дерева рушають

До полудня вони не бачили сонця.

Не через хмари.

Небо було чисте.

Дейр кілька разів помічав його між кронами — бліде, майже біле, надто далеке, ніби дивився не вгору, а крізь глибоку воду.

Проміння падало між стовбурами вузькими смугами.

І жодна з них не торкалася землі.

Світло обривалося десь на рівні гілок.

Нижче починався Морокліс.

Сирий.

Холодний.

Темний.

Вони йшли мовчки.

Після останньої ночі навіть Бран перестав нарікати на темп.

Дейр вів групу за Нарою.

Формально — навпаки.

Саме він ішов першим.

Але напрямок обирала вона.

Щоразу, коли стежка розходилася, Нара зупинялася.

Не дивилася на компас.

Не відкривала карти.

Просто повертала голову.

Слухала.

А потім показувала:

— Туди.

Спершу Каель вимагав пояснень.

На третій раз перестав.

На п’ятий перестали запитувати всі.

Дейру це не подобалося.

Але ще менше йому подобалося те, що кожен напрямок Нари здавався правильним.

Не логічним.

Не очевидним.

Саме правильним.

Наче ліс мав течію.

А вона її відчувала.

---

— Стій.

Теса сказала це так тихо, що Дейр спочатку подумав, ніби почув шелест.

Усі зупинилися.

Теса присіла біля землі.

— Що? — запитав Каель.

Вона підняла руку.

На пальцях — темний бруд.

— Сліди.

Дейр підійшов.

Земля була м’яка.

Волога.

На ній виднілися відбитки чобіт.

Багато.

Дейр нахилився.

— Наші?

Теса похитала головою.

— Частково.

— Що означає «частково»?

Вона показала.

— Оце твої.

Дейр упізнав квадратний край підбора.

— Оце мої.

Далі.

— Брана.

Великий слід.

— Каеля.

Вузький.

— Міри.

Ще кілька.

Сайла підійшла.

— Ми тут уже проходили?

— Ні, — сказав Дейр.

— Упевнений?

— Так.

Теса рахувала.

Дейр помітив.

— Скільки?

Вона не відповіла.

— Тесо.

Вона подивилася на нього.

— Дев’ять.

Тиша.

Бран тихо вилаявся.

— Не рахуй людей, — сказала Міра.

— Я рахую сліди.

— Це краще?

— Не знаю.

Дейр присів.

Справді.

Дев’ять різних пар.

Вісім можна було приблизно співвіднести з їхнім взуттям.

Дев’ята...

Вузька.

Довга.

Без підбора.

Боса?

Ні.

Слід був схожий на людський.

Але пальців не було.

Наче нога закінчувалася гладко.

Каель нахилився.

— Може, чобіт без підбора.

Теса подивилася на нього.

— Чобіт із п’ятою навиворіт?

Каель замовк.

Слід справді був дивний.

Найглибша частина — спереду.

Найлегша — позаду.

Наче істота ходила на ногах, які згиналися неправильно.

Бран підняв меч.

— Куди веде?

Теса простежила.

— За нами.

Усі озирнулися.

Сліди тягнулися з темряви між деревами.

До місця, де вони стояли.

Далі...

обривалися.

— А вперед? — запитала Міра.

Теса похитала головою.

— Немає.

Бран стиснув руків’я.

— Значить, воно дійшло сюди.

— Так.

— І куди поділося?

Ніхто не відповів.

Орен тихо сказав:

— Можливо, повернуло назад.

Дейр подивився на землю.

— Ні.

— Чому?

Він показав.

— Немає зворотних слідів.

Міра завмерла.

Сайла повільно подивилася на людей.

Не рахуючи.

Принаймні Дейр сподівався.

Нара стояла трохи осторонь.

Бліда.

— Воно не зникло.

Дейр повернувся.

— Що?

Вона дивилася на сліди.

— Воно просто перестало йти.

— Це одне й те саме.

— Ні.

— Поясни.

Нара підняла очі.

— Воно вже було там, куди прийшло.

Ніхто не зрозумів.

Або всі зрозуміли й не захотіли визнавати.

---

Далі вони йшли швидше.

І це було помилкою.

Дейр знав це.

Але не зупиняв.

Коли люди бояться, рух здається безпечнішим за очікування.

Навіть коли йдеш просто глибше в пащу.

До вечора почався туман.

Спершу легкий.

На рівні щиколоток.

Потім вище.

До колін.

До пояса.

Не густий.

Прозорий.

Але холодний.

Він рухався проти вітру.

Дейр помітив це першим.

Нічого не сказав.

Через десять хвилин Теса помітила теж.

— Він іде до нас.

— Знаю.

— Треба ставати.

— Знаю.

— Тоді чому йдемо?

Дейр дивився вперед.

— Не подобається місце.

Бран пирхнув.

— Уже третю годину жодне місце тобі не подобається.

— Правильно.

— Скоро стемніє.

— Знаю.

— Дейре.

— Знаю.

Бран схопив його за плече.

— Тоді виріши.

Дейр повернувся.

— Хочеш вирішити сам?

Бран забрав руку.

— Ні.

— Тоді не заважай.

Нара тихо сказала:

— Там.

Вона показала праворуч.

Між деревами виднівся кам’янистий пагорб.

Маленький.

Майже голий.

На ньому росло одне дерево.

Дейр подивився.

— Ні.

Нара здивувалася.

— Чому?

— Одне дерево.

Бран глянув на нього.

— Це тепер теж погано?

— У Мороклісі все, що стоїть окремо, або слабше за решту...

Він дивився на дерево.

— ...або сильніше.

Міра зітхнула.

— Тоді що?

Дейр оглянувся.

Зліва — низина.

Погано.

Справа — пагорб з одним деревом.

Ще гірше.

Попереду — густі зарості.

Позаду — туман.

— Тут.

Каель насупився.

— Просто посеред стежки?

— Так.

— Це безпечно?

Дейр подивився на нього.

— Ні.

---

Табір поставили швидко.

Не намети.

Лише плащі.

Дейр не хотів витрачати час.

Коней прив’язали до двох товстих коренів.

Нара знову попросила не прив’язувати свою кобилу.