Розділ 4

До лісу залишалося менше милі.

Ніхто більше не жартував.

Навіть Бран.

Вони рухалися повільно, майже без розмов, і кожен час від часу дивився на край Мороклісу так, наче чекав, що той зробить щось першим.

Але ліс стояв нерухомо.

Звичайний.

Майже.

Саме це й було найгірше.

Жодних чорних хмар над верхівками.

Жодного неприродного туману.

Жодних криків.

Сонце світило.

Птахи літали над полями.

Трава хиталася від теплого вітру.

Попереду росли дерева.

Просто дерева.

Якби Дейр не знав, що це Морокліс, він міг би пройти повз.

Але він знав.

І тіло теж знало.

Чим ближче вони підходили, тим важче ставало дихати.

Не через запах.

Не через вологу.

Щось інше.

Наче повітря там було густішим.

Дейр відчув, як кінь під ним почав нервувати.

Сірий жеребець спітнів, хоча вони майже не пришвидшували хід.

За кількасот кроків до першого дерева він зупинився.

Просто став.

Дейр стиснув коліна.

— Вперед.

Кінь фиркнув.

Не рушив.

— Давай.

Нічого.

Позаду почали зупинятися інші.

— Проблема? — запитав Каель.

— Ні.

Дейр зліз із сідла.

Одразу почув важке дихання коня.

Погладив шию.

Тварина тремтіла.

— Заспокойся.

Сказав це більше собі.

Теса теж спішилася.

Її кінь поводився не краще.

— Далі пішки?

Дейр кивнув.

— Поки що.

Бран невдоволено подивився вперед.

— Ми тягнутимемо коней дев’яносто миль?

— Якщо пощастить, ні.

— А якщо не пощастить?

— Тоді коні будуть найменшою нашою проблемою.

Бран зітхнув.

— Нарешті щось обнадійливе.

Нара не спішувалася.

Її кобила стояла спокійно.

Єдина.

Дейр подивився на неї.

Нара помітила.

— Що?

— Вона не боїться.

Нара провела рукою по гриві.

— Може, дурна.

— Коні не настільки дурні.

— Тоді не знаю.

Дейр нічого не сказав.

Це «не знаю» вже починало дратувати його менше.

І лякати більше.

Межа була дивною.

Не тому, що її було видно.

Навпаки.

Саме тому, що її не було.

Ніякої лінії.

Ніяких каменів.

Ніякого рову чи знаків.

Просто поле закінчувалося.

І починалися дерева.

Трава ще росла між ними.

Квіти теж.

Сонячне світло проникало крізь гілки.

Дейр стояв перед першим стовбуром і дивився вперед.

П’ятнадцять років тому...

Чи було так само?

Він не пам’ятав.

Пам’ятав руку.

Крик.

Туман.

Червону стрічку.

Все інше — уривки.

Сайла підійшла.

— Тут?

— Так.

— Це межа?

— Так.

— Звідки знаєш?

Дейр подивився на неї.

— Не знаю.

Сайла ледве помітно всміхнулася.

— Тепер і ти.

— Замовкни.

Вона перестала усміхатися.

Орен підійшов до першого дерева.

Підняв долоню.

На пальці був срібний знак Білого Полум’я.

— Нехай світло...

— Не треба.

Жрець повернувся.

— Що?

Дейр підійшов.

— Не молись уголос.

— Чому?

— Бо не знаю, хто слухає.

Орен насупився.

— Це забобон.

— Так.

— Тоді...

— Тут ти або поважаєш забобони, або перевіряєш їх на собі.

Тиша.

Бран тихо сказав:

— Я за перший варіант.

Орен опустив руку.

Неохоче.

Але опустив.

Дейр дістав ніж.

На найближчому дереві вирізав коротку лінію.

— Що робиш? — запитала Міра.

— Позначка.

— Для дороги назад?

Він не відповів одразу.

— Для перевірки.

— Чого?

— Чи існує назад.

Каель подивився на нього.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Теса кивнула.

— Правильно.

Вона теж витягла ніж.

На іншому дереві зробила свій знак.

Трикутник.

Бран фиркнув.

— Тепер у нас дві подряпини. Почуваюся значно безпечніше.

— Ти можеш зробити третю, — сказала Теса.

— Не хочу псувати дерево.

Вони дивилися на нього.

Бран знизав плечима.

— Що?

Першим зайшов Дейр.

Один крок.

Нічого.

Другий.

Нічого.

Третій.

Він зупинився.

Озирнувся.

Решта стояли в полі.

Сонце било в очі.

Нара дивилася на нього.

Теса тримала коня.

Все нормально.

Дейр зробив ще кілька кроків.

І тоді почув тишу.

Не відсутність звуку.

Іншу річ.

Поле позаду все ще існувало.

Люди рухалися.

Вітер хитав траву.

Коні фиркали.

Але звук приходив ніби крізь товсту стіну.

Глухий.

Далекий.

Дейр повільно вдихнув.

Запах.

Мокра кора.

Гнила земля.

Солодка нота.

Той самий.

Він відчував її біля Вересня.

Тут вона була сильнішою.

— Дейре?

Голос Теси.

— Чую.

Але власна відповідь прозвучала дивно.

Наче ліс ковтнув половину звуку.

Він вийшов назад.

Щойно переступив умовну межу, світ знову став нормальним.

Птахи.

Вітер.

Комахи.

Він обернувся.

— Заходимо всі разом.

Каель насупився.

— Чому?

— Бо не хочу перевіряти, що станеться, якщо ліс розділить групу вже на першій хвилині.

Ніхто не сперечався.

Навіть Каель.

Вони стали майже в ряд.

Смішно.

Наче діти перед холодною водою.

Дейр тримав повід.

Поруч Теса.

Далі Міра.

Сайла.

Каель.

Орен.

Бран.

Нара — остання.

— На три? — запитав Бран.

Теса глянула на нього.

— Ти серйозно?

— Просто хочу знати, коли саме робити дурницю.

Дейр сказав:

— Зараз.

Вони рушили.

Разом.

Поле залишилося позаду.

На кілька секунд нічого не змінилося.

Потім вітер зник.

Повністю.

Листя завмерло.

Трава перестала рухатися.

Навіть одяг більше не ворушився.