Розділ 3

До полудня Вересень зник за пагорбами.

Морокліс — ні.

Він ріс попереду з кожною милею.

Спочатку Дейр бачив лише верхівки дерев над кам’янистими схилами. Потім з’явилися стовбури. Чорні, високі, надто прямі там, де дерева мали б кривитися від вітру.

Пізніше він зрозумів, що помилявся.

Вони не були прямими.

Просто відстань приховувала те, наскільки сильно вони перепліталися між собою.

Гілка з гілкою.

Корінь із коренем.

Дерево з деревом.

Наче ліс був не безліччю окремих рослин, а одним тілом, яке навчилося вдавати множину.

Дейр їхав мовчки.

У голові весь час звучали слова старої.

Ти не повернувся.

Він пробував пояснити їх.

Старість.

Божевілля.

Помилка.

Інший чоловік.

Схоже ім’я.

Схоже обличчя.

П’ятнадцять років — достатній час, щоб пам’ять зрадила стару жінку.

Сім років тому Дейр справді був на півночі.

Він пам’ятав це.

Фортеця Рут.

Сніг.

Бій на перевалі.

Три місяці гарячки після поранення.

Він пам’ятав лікаря, який відрізав шматок шкіри біля ребер.

Пам’ятав смерть капітана Орса.

Пам’ятав навіть смак дешевого вина, яким вони відзначали перемир’я.

Отже, він не міг бути у Вересні.

Не міг.

Але десь усередині сиділа маленька, отруйна думка.

А якщо ті спогади теж не твої?

Дейр стиснув щелепи.

Ні.

Цю дорогу він уже знав.

Якщо почати сумніватися в кожній думці, закінчиш тим, що перестанеш довіряти власному імені.

Він озирнувся.

Нара їхала останньою.

Темна кобила ступала дивно спокійно.

Інші коні нервували з самого ранку.

Фиркали.

Смикали поводами.

Час від часу зупинялися й не хотіли йти далі.

Кобила Нари — ні.

Ніби знала дорогу.

Це Дейру не подобалося.

Утім, останні два дні йому взагалі мало що подобалося.

За кілька годин вони зупинилися біля струмка.

Вода була чиста.

Надто чиста.

Дейр присів на березі й подивився на течію.

— Не пити.

Бран уже збирався опустити флягу.

— Чому?

— Не знаю.

— Чудово.

— Вода тут іде зі сходу.

Бран подивився на струмок.

Потім на Морокліс.

— Ми ще не в лісі.

— Вода не читає карти.

Бран буркнув щось нерозбірливе, але флягу прибрав.

Теса присіла поруч.

Провела пальцем по мокрому камінню.

Понюхала.

— Дейр має рацію.

Бран театрально підняв руки.

— Неймовірно. Двоє параноїків погодилися між собою.

Міра усміхнулася.

— Це вже майже науковий метод.

Бран подивився на неї.

— Ви лікарка. Скажіть, вода нормальна?

Міра теж присіла.

Зачерпнула трохи в долоню.

Понюхала.

Потім торкнулася язиком.

Орен невдоволено скривився.

— Нерозумно.

— Я ще жива.

— Поки що.

Міра знову подивилася на воду.

— Смак нормальний.

— Бачиш? — сказав Бран.

— Але...

Бран застогнав.

— Звичайно.

— Холодна.

— Вода зазвичай така.

— Ні.

Міра опустила пальці в течію.

— Занадто холодна.

Дейр торкнувся води.

Крижана.

Не прохолодна.

Саме крижана.

Наче текла не з лісу, а з-під снігу.

Хоча навколо стояв кінець літа.

Сайла підійшла ближче.

— Це може бути підземне джерело.

— Може, — сказав Дейр.

— Але ти так не думаєш.

— Ні.

Нара стояла трохи осторонь.

Дивилася на воду.

Дейр помітив, що вона зблідла.

— Що?

Нара не відповіла.

— Наро.

Вона підняла голову.

— Я знаю цей струмок.

Усі повернулися.

Каель підійшов.

— Ви тут були?

Нара повільно похитала головою.

— Не думаю.

— Але впізнаєте?

— Так.

Дейр підійшов до неї.

— Як називається?

— Не знаю.

— Звідки знаєш?

— Не знаю.

Бран тихо сказав:

— Починаю ненавидіти цю відповідь.

Нара опустилася навпочіпки.

Провела рукою над водою, не торкаючись.

Потім показала вниз за течією.

— Там буде роздвоєння.

Теса насупилася.

— Його не видно.

— Я знаю.

— Звідки?

Нара подивилася на неї.

— Не знаю.

Бран видихнув.

— Звичайно.

Каель сказав:

— Перевіримо.

Роздвоєння було через двісті кроків.

Дейр першим його побачив.

Струмок упирався в великий плаский камінь і ділився навпіл.

Одна течія йшла вниз схилом.

Друга — повертала на схід.

Прямо до Мороклісу.

Усі мовчали.

Нара стояла позаду.

— Я ж казала.

Теса повернулася.

— Ти тут була.

— Не пам’ятаю.

— Але знала.

— Так.

— Значить, була.

— Не обов’язково.

Теса підійшла ближче.

— Не грайся словами.

— Я не граюся.

— Тоді поясни.

Нара дивилася на неї.

— Не можу.

Теса поклала руку на ніж.

Дейр помітив.

Нара теж.

— Якщо ти щось приховуєш...

— Я б хотіла знати що.

— Зручна відповідь.

— Думаєш, мені подобається не пам’ятати власного дитинства?

Теса нічого не сказала.

Нара продовжила:

— Думаєш, мені приємно знати дорогу, якою, наскільки мені відомо, я ніколи не ходила?

Її голос тремтів.

Уперше Дейр почув у ньому не загадку.

Не спокій.

Злість.

Справжню.

— Якщо хочеш мене вбити, — сказала Нара, — роби це зараз. Але не змушуй мене відповідати на питання, на які я сама не маю відповіді.

Теса кілька секунд дивилася на неї.

Потім прибрала руку від ножа.

— Я не хочу тебе вбивати.

Бран тихо сказав:

— Поки.

Міра стукнула його ліктем.

— Що?

— Допомагаєш.

— Я завжди допомагаю.

Вони розбили табір до заходу сонця.

Дейр наполіг.

До межі Мороклісу залишалося менше половини дня.

Але заходити туди ввечері було дурістю.