Розділ 2

Вранці їх справді було восьмеро.

Дейр перевірив це тричі.

Перший раз — коли вони збиралися у внутрішньому дворі палацу.

Другий — біля північної брами столиці.

Третій — коли міст залишився позаду, а міські мури почали зменшуватися в ранковому тумані.

Вісім вершників.

І два в’ючних коні.

Все правильно.

І водночас — ні.

Дейр їхав другим у колоні, одразу за Каелем. Нара трималася ближче до середини, між Сайлою і Мірою, наче так і було заплановано від початку.

І саме це непокоїло найбільше.

Ніхто не ставив їй запитань.

Ніхто не дивувався.

Навіть брат Орен.

Вранці він привітав її коротким кивком:

— Пані Наро.

Так, наче знав її давно.

Сайла попросила показати карти.

Теса поцікавилася, чи вміє Нара орієнтуватися за зірками.

Бран запитав, чи є в неї фляга.

Каель просто сказав:

— Тримайтеся ближче до центру колони.

І все.

Дейр чекав хоча б одного погляду.

Одного:

«Хто це?»

Одного:

«Її не було в списку».

Одного:

«Нас мало бути семеро».

Нічого.

До полудня він почав сумніватися вже не в Нарі.

У собі.

Це було значно гірше.

Дорога на схід спершу була доброю.

Кам’яна.

Широка.

Обабіч тягнулися поля, виноградники, низькі села з червоними дахами.

Люди працювали.

Діти ганяли собак.

На перехрестях стояли торговці яблуками, сиром, гарячим хлібом.

Світ був настільки нормальним, що Дейру хотілося злізти з коня й просто залишитися тут.

Знайти якусь корчму.

Напитися.

Поспати.

А наступного ранку сказати королю, Каелю, Мороклісу і всім древнім маякам світу, щоб ішли до біса.

Але за його спиною в сідельній сумці лежав копійований королівський указ.

І минуле, яке корона тримала за горло.

Тож він їхав далі.

— Ти мене уникаєш.

Голос Нари пролунав справа.

Дейр здригнувся сильніше, ніж хотів показати.

Вона їхала поруч.

Він не чув, як наблизився її кінь.

— Я нікого не уникаю.

— Уже третю годину не дивишся в мій бік.

— Може, мені не подобається твоє обличчя.

— Учора подобалося.

Дейр повернув голову.

Нара дивилася вперед.

Спокійна.

Навіть трохи весела.

— Учора?

— У стайні.

— Учора в стайні я запитав, хто ти.

— Бо ти був втомлений.

— Ні.

Вона нарешті подивилася на нього.

— Ні?

— Я тебе не знав.

Нара мовчала кілька секунд.

Потім зітхнула.

— Дейре...

Тон був майже поблажливий.

Це його розлютило.

— Не говори зі мною так.

— Як?

— Наче це я щось забув.

— А якщо забув?

Він стиснув повід.

— Коли ми познайомилися?

— У столиці.

— Де?

— У королівському архіві.

Відповідь була надто швидкою.

— Коли?

— Чотири дні тому.

— Хто нас представив?

Нара задумалася.

На секунду.

Можливо, менше.

— Сайла.

— Про що ми говорили?

— Про старі шляхи в Морокліс.

Дейр глянув уперед.

Сайла їхала попереду ліворуч.

Можна було просто запитати.

Але щось усередині сказало: не зараз.

Нара продовжила:

— Ти сказав, що карти нічого не варті, якщо ліс справді рухається.

Дейр повільно повернув голову.

Ці слова...

Вони звучали як його.

Ні.

Гірше.

Він майже пам’ятав, як сказав їх.

Кімната.

Пил.

Стіл.

Жовте світло.

Нара навпроти.

Її пальці на карті.

Образ виник у голові настільки чітко, що його знудило.

Бо він знав:

цього не було.

Або...

було?

— Бачиш? — тихо сказала вона.

— Що?

— Ти згадуєш.

Дейр відвернувся.

— Ні.

— Брешеш.

— Може.

Вона деякий час їхала мовчки.

Потім сказала:

— Не намагайся силоміць згадати.

— Чому?

Нара подивилася на дорогу.

— Іноді пам’ять чинить опір не без причини.

У Дейра по спині пройшов холод.

— Звідки ти це знаєш?

Вона не відповіла.

За хвилину її кінь відстав.

На другий день пейзаж почав змінюватися.

Поля стали рідшими.

Села — меншими.

Дорога — гіршою.

На обрії з’явилися темні пагорби.

А за ними — ще темніша смуга.

Спершу Дейр прийняв її за грозові хмари.

Потім зрозумів.

Морокліс.

Він був ще далеко.

Дуже далеко.

Але вже видимий.

Темна нерівна лінія від краю до краю горизонту.

Наче світ там просто закінчувався.

Бран їхав, жуючи сушене м’ясо.

— І це він?

— Узлісся, — відповіла Теса.

— Виглядає як звичайний ліс.

— Звідси.

— А зблизька?

Теса знизала плечима.

— Зблизька теж.

Бран засміявся.

— Тоді в чому проблема?

Теса подивилася на нього.

— У тому, що звичайний ліс не дивиться у відповідь.

Бран перестав жувати.

Міра усміхнулася.

— Це метафора?

— Побачиш.

— Не люблю метафори, — сказав Бран.

— Лісу байдуже.

До Вересня вони дісталися на четвертий день.

Назва селища була гарною.

Місце — ні.

Воно лежало в неглибокій долині між двома кам’янистими пагорбами.

Сорок, може п’ятдесят будинків.

Невелика дерев’яна каплиця.

Кузня.

Криниця.

Корчма з потемнілою вивіскою.

І все це виглядало так, ніби люди тут не жили, а чекали.

Будинки стояли дивно.

Дейр зрозумів це не одразу.

Потім помітив.

Усі двері виходили на захід.

Усі.

Навіть там, де це було незручно.

Деякі будинки мали двори зі східного боку, але головний вхід усе одно був повернутий у протилежний бік.

Від Мороклісу.

Вікон зі східного боку майже не було.

А ті, що були, закривали важкі дерев’яні віконниці.

Посеред дня.

— Це нормально? — тихо запитала Міра.

Теса похитала головою.