Розділ 1

Дощ ішов третю добу.

Не зливою — дрібним, холодним ситом, яке майже не було видно в повітрі, але за кілька хвилин просочувало плащ до самої сорочки. Вода стікала з черепичних дахів, збиралася в жолобах, капала з кам’яних gargoyle-подібних голів старого палацу і темними струмками повзла між плитами внутрішнього двору.

Дейр Краст стояв під аркою королівської стайні й дивився, як конюх намагається заспокоїти сірого жеребця.

Кінь фиркав, бив копитом і вперто не хотів заходити під навіс.

— Він завжди такий? — запитав Дейр.

Конюх навіть не обернувся.

— Ні.

— Тоді що з ним?

Чоловік смикнув повід сильніше.

Жеребець різко відсахнувся.

— Запах.

Дейр повільно підняв очі.

— Який?

Конюх нарешті глянув на нього.

Йому було років шістдесят, можливо більше. Обличчя — темне, зморшкувате, долоні — широкі, зі старими шрамами. З тих людей, які все життя мають справу з тваринами й поступово починають довіряти їм більше, ніж людям.

— Лісу.

Дейр усміхнувся одним кутиком рота.

— Ми в столиці.

— Коню це поясніть.

Жеребець знову сіпнувся.

На іншому кінці двору дзенькнув метал.

Хтось упустив підкову.

Кілька ворон, що сиділи на даху стайні, разом злетіли в мокре ранкове небо.

Дейр провів їх поглядом.

Сьогодні йому особливо не подобалися ворони.

Хоча останнім часом йому багато що не подобалося.

Він торкнувся шраму під лівим вухом — старої звички, від якої так і не зміг позбутися. Шрам був тонкий, майже невидимий. Нагадування про стрілу, яка п’ятнадцять років тому пройшла настільки близько, що вирвала шматок волосся і розпанахала шкіру.

П’ятнадцять років.

Дивно.

Деякі речі за цей час стираються.

Запах дому.

Голос батька.

Смак яблук із саду за кухнею.

Обличчя людей.

Інші залишаються так, наче трапилися вчора.

Тріск гілки.

Туман між деревами.

Дівочий крик.

І рука, яку він не втримав.

Дейр опустив долоню.

Не зараз.

Він навчився не думати про це тоді, коли думки були непотрібні.

Саме тому він вижив.

Саме тому його знову покликали.

— Краст!

Голос пролунав із боку палацу.

Дейр повернувся.

Під дощем до нього поспішав хлопчина в синьому королівському камзолі. На вигляд — років сімнадцять. Худий, надто чистий для внутрішнього двору і надто переляканий для людини, яка просто передає повідомлення.

— Вас чекають.

— Хто?

Хлопчина ковтнув.

— Усі.

Це слово прозвучало гірше, ніж «король».

Дейр відштовхнувся плечем від кам’яної арки.

— Веди.

Зала Ради була старша за більшу частину столиці.

Колись тут судили заколотників.

Потім — відьом.

Потім — самих суддів, які засуджували відьом.

Тепер тут збирали людей, яких корона не хотіла показувати широкому загалу.

Дейр помітив це ще до того, як зайшов усередину.

Не тронна зала.

Не військова рада.

Не кабінет канцлера.

Зала без вікон, з товстими дубовими дверима і двома озброєними гвардійцями зовні.

Отже, справа або дуже серйозна, або дуже брудна.

Зазвичай — обидва варіанти.

Гвардієць відчинив двері.

Усередині вже чекали шестеро.

Першим Дейр побачив Каеля Рена.

Навіть якби не знав його в обличчя, здогадався б, хто він.

Не через дорогий темно-синій плащ.

Не через срібну застібку у формі королівського сокола.

І навіть не через двох гвардійців, які залишилися за дверима.

Просто деякі чоловіки народжуються з відчуттям, що світ зобов’язаний відступити на пів кроку, коли вони входять до кімнати.

Каель був саме таким.

Високий, світловолосий, років тридцяти. Обличчя красиве тією холодною красою, яка подобається художникам і погано переноситься людьми. Під правим оком — маленький білий шрам.

Позашлюбний син короля.

Офіційно — лорд Рен.

Неофіційно — людина, яку король визнавав рівно настільки, наскільки було вигідно.

Каель стояв біля каміна, хоча вогню там не було.

Навпроти нього сиділа молода жінка в темно-зеленій сукні під грубим дорожнім плащем.

Міра Вейл.

Дейр знав ім’я.

Лікарка.

Колись вона служила при польовому шпиталі під час північної війни, а потім зникла з військових списків після конфлікту з жерцями Білого Полум’я.

Кажуть, вона витягла пораненого солдата з братської могили через два дні після того, як його поховали.

Ще кажуть, солдат був мертвий.

Люди люблять історії.

Особливо ті, яких бояться.

Міра підняла на Дейра очі.

Сірі.

Спокійні.

Надто уважні.

Біля дальньої стіни стояла Сайла Ерн.

Літописиця.

Або, якщо вірити указу дворічної давності, «розповсюджувачка єретичних трактатів, що підривають духовну та державну єдність королівства».

Дейр прочитав одну її працю.

Після цього три ночі погано спав.

Не тому що повірив.

А тому що не зміг повністю не повірити.

Сайла була худорлява, темноволоса, з гострим підборіддям і чорними плямами чорнила на пальцях. Вона тримала під пахвою три книги, ніби хтось міг у будь-який момент спробувати їх украсти.

Поруч стояла Теса Марн.

Лук лежав на столі перед нею.

Ніж — на поясі.

Ще один — у чоботі.

Третій Дейр не бачив, але був упевнений, що він є.

Прикордонна мисливиця.

Люди, які живуть біля Мороклісу, або вчаться бути обережними, або довго не живуть.

Теса мала коротке русяве волосся, обвітрене обличчя і звичку дивитися не на співрозмовника, а трохи йому за плече.

Дейр знав цю звичку.

Так дивляться ті, хто звик перевіряти, чи не стоїть за тобою щось гірше.

Біля дверей сидів Бран Горн.

Великий.

Бородатий.

Мовчазний.

На столі перед ним лежав двосічний меч, хоча гвардійці на вході мали забрати зброю.

Схоже, спробували.

Схоже, передумали.

Бран глянув на Дейра, кивнув і повернувся до кухля.