Ліс

Озеро посеред лісу було тихе. На ліс уже напали сутінки, але темрява ще не покрила собою світ. Я не хочу йти до села.
Я прийшла до озера прати, втомлена і засмучена. Як же я втомилася від цієї рутини — мій чоловік Дмитро приходить з поля, і, якщо, не дай Боже, буде не підметено, починається: «А чим ти взагалі займалась? Та я! Я всю сім'ю утримую! Я цілий день у полі, на ногах! Йду додому з думкою, що моя дружина приготувала мені обід, що в домі прибрано, що мені є куди лягти, а тут…!»
Ну, звісно, я ж, мабуть, весь день байдики била. А те, що я ще до сходу сонця на ногах — і йому сніданок, потім поралась у курей, гусей, качок, корову на пасовище вивела, волів нагодувала, на городі, в саду все посапала і зібрала. І так, я не завжди встигаю все прибрати до його приходу.
А мати… Мати, що ж ви мене так не любите? Я ж із вами і до, і після одруження, всім серцем я з вами. І допомагаю завжди, чим лише можу, і приходжу, щойно покличете, щойно хтось обмовиться, що вам голова болить. А ви? А ви мене й слухати не хочете. Вам лиш спробуй розповісти про біль у спині чи ногах — так одразу: «Ну, а що ж ти хотіла?» Спробуй пожалітися на невдячного чоловіка — все село, вважай, знає, яка я «Галя-балувана».
А сьогодні він побачив, як я розмовляю з паном Богданом біля церкви, і все… Вирішив, що це я йому з Богданом зраджую. Всю дорогу додому його переконувала, що це не так, що просто домовлялась про розділене сіно на зиму. Ніби й пробачив, але, щойно повернувся з поля, наказав йти одяг прати, хоч і знав, що почуваюсь я сьогодні зле.

 Пішла. Та не на річку на околиці, а до лісу. До того озера, де вода така прозора, що дно видно, де за співучим очеретом тебе ні видко, ні чутно. Доки прала, переспівала, напевно, всі пісні, що знала, і наплакалась, як ніколи.
Темрява все находила все ближче, погрожуючи накрити собою село, а найстрашніше — ліс.

 Вночі ще ні разу не була в лісі, але багато чула про нього. Про те, що виходить у нього вночі, у темряві. Якщо зараз бігтиму до села… а ні, не встигну. Ніяк уже не встигну. Я забрала з озера останню сорочку — і відображення в тій чистій, прозорій воді, що так тішила мене, змусило відпустити сорочку. Сорочка пішла під воду, але нехай. Нехай потоне — краще вона, ніж я.
У воді я побачила не своє відображення, а його. Водяника. Я знала про нього, мати розповідали. Але ж що робити тепер, коли бачу його?! Я забула. Я забула геть усе, чого мене вчила мати.
Я схопила кошик з речами і побігла геть від клятого озера. Дарма я то зробила. Я ніби й знала, куди біжу, але… але що це за галявина? Я її не пам’ятаю. Чи пам’ятаю? Ні… невже я заблукала… ні-ні-ні, тільки не це…!
Сонце сідало, майже сховалося за небосхилом. Я бачила, як догоряють останні його промені. Усвідомлення того, що зі мною, прийшло швидко, і тепер думка про те, що я сама в нічному лісі, крутилася в голові. Чи не сама? Я оглянула галявину — навколо дерева, є і сосни, і ялини, дуби… Мій погляд впав униз, на землю. Серце завмерло. Трави на галявині майже не було — вона була ніби випалена.

 Мавки. Мати колись вчили: там, де мавки танцювали, трава не росте. Страх накрив мене, я хотіла бігти, але тіло не слухалось. Темрява повністю покрила ліс, на небі засяяв повний місяць.
Я стояла, як вкопана посеред галявини, і плакала. Я не могла навіть ворухнути рукою.
Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я почула це. Звук, що йшов із лісу, — схожий на дівочий сміх.

— Ну от і все. Зараз, — вимовила я в темряву, — зараз вона вийде, залоскоче мене до смерті, і ніхто навіть не згадає мого імені…
На галявину вийшла дівчина, на вигляд років 16–17. Світлолиця, очі яскраво-карі, наче сяють, усмішка така мила, ніби навіть трохи ще дитяча. Волосся зелене, а на ньому вінок з трав та квітів. Одягнена в довгу білу сорочку, що теж прикрашена квітами.

— Ой, а хто це завітав до мене? — почала Мавка своїм співочим голосом. — Невже хочеш зі мною погратися чи поспівати?
Вона покрутилась — і я побачила її прозору спину, її серце, нутрощі - все, як у мавок буває 

— Йди геть, нечиста сила! — я спробувала прогнати її. Мої рухи раптом стали вільними, я змогла рухатися. Я перехрестилась і перехрестила її.
Мавка дивилась на мене зі глузливо-співчутливою усмішкою і наче не зовсім розуміла, що я роблю.

— Ходімо зі мною, потанцюємо, — Мавка запрошувала до себе.

— Так давай! Давай вбий мене одразу, не муч! Може, хоч так я спокій знайду! — я в сльозах прокричала їй.
Мавка відступила від мене і глянула вже без тієї усмішки — з острахом. Почала знову підходити, але, глянувши на моє обличчя, відійшла ще далі.

 — Що… трапилося? Чому ти кричиш? — вона невпевнено спитала, сама наче стримуючи сльози. — Зазвичай люди сміються і захоплюються мною, а ти…
Я глянула в її очі — і мені аж соромно стало за свої слова.

— Вибач… Я не хотіла тебе налякати.
Вона промовчала, так само дивлячись на мене.

— Ну, ти можеш мене залоскотати, з’їсти… чи що ти там робиш. Я все одно не хочу вже життя…
Мавка вже без сліду радості спитала:

— Чому ти хочеш померти? Люди повинні жити, повинні просити про життя.
Я махнула рукою — мовляв, «не лізь, не твоє».
Мавка сіла на повалене дерево і запросила мене сісти поряд. Ну добре, що мені вже втрачати…
Сіла. Вона знову розпитує, що трапилося. Ну, може, я хоч перед смертю вискажу те, що священику не могла.
Я розповіла їй про маму, яка ніби не хотіла мене, про чоловіка, який не знає, що таке кохання, про біль у тілі. Про все розповіла.
Мавка довго мовчала, а тоді сказала:

— Я теж колись мала чоловіка. Ну… я хотіла мати чоловіка, а був хлопець. Я тоді ще жива була. Батьків у мене не було, то я з бабусею жила, згодом і її не стало, хата мені лишилася. А тоді з’явився він. Його звали Дмитро. Він якось приїхав у моє село на своєму коні. Мені було 15, йому — близько 30.
Він був таким уважним до мене, так любив, приласкав… Рік ми були разом, він через день приходив до мене.
А однієї ночі прийшов — та не сам, а з жінкою. Страшна жінка на вид. І виявилося, що він не лише мене любив, а й усіх у навколишніх селах. А та жінка — то його дружина.