ЛІС

Пів року як ми переїхали в дім в якому жив мій дід. Навколо глухе село, а навколо нього темний, пустий на перший погляд ліс. Но за весь час я не раз бачив днями і чув ночами те, що всі заперечують. Всі від старих місцевих, до дачників, що приїжджають на пару днів, пашуть потом бухають і їдуть. Але я знаю що і старі і вони бачили не менше мого. Я бачив це в тому як вони оглядаються коли збирають речі коли після того як відпочинуть на дачах, повертаються назад в міста, в тому як вони реагують на вітер, грозу і навіть на гавкання собак. Вони бояться Що їм не дадуть покинути село і ліс, і кожен раз трясуться коли їдуть серед гігантських сосен з березами і густих кущів вовчих ягід. А старі, яких тут осталось не так і багато, взагалі в ліс не ходять.

Ми переїхали сюди зимою і спочатку було дуже холодно. Дід за хатою не дивився, а тільки пив і шарився по лісі за що його дуже не любили і потом недолюблювали нас. Помер він в ліжку. Лікарі казали, що сердечний приступ, но я не раз помічав як шепчуться старі і чув слова про покарання, кару і інші синоніми. Коли я підійшов, то вони бистро умовкли і поступово розповзлись в вечірній морок.

Діда похоронили, як він і просив, на полянці біля лісу, де стояв столик і було невеличке озеро. Все це було зимою.

Я городський і мало бував в лісах. Через це я приставав до батька, щоб ми ходили на прогулянки. Він був не проти, но після третьої нашої прогулянки він раптом підловив старого діда і пішов страшно напився. В ту ніч спав він неспокійно і аж до ранку я чув як мама вставала і пошепки заспокоювала його. На ранок я нічого не питав, а тихенько пішов до столика біля лісу. Пару годин сидів там і дивився на ліс. Спостереження мої продовжувались поки не почав танути сніг. Дід помер двадцять шостого лютого в ніч.

Настала весна, розстав сніг і полянку затопило, зробивши з неї болото куди я побоювався йти, бо мене лякали п’явками.

Пам’ятаю один раз ще поки був сніг, до мене прийшла бабка і стала випитувати що я тут роблю і нащо я сюди прийшов.

- Мені подобається дивитись на ліс. – спокійно відповідав я.

Бабка похмуро дивилась на природу і казала. – Не сиди до темна, і не ходи до лісу. Довго туди тоже не дивись.

Житомирські ліси великі і необ’ємні. Вони тягнуться аж до Білорусі. Батько часто розповідав мені легенди про те як в цих великих, вікових лісах пропадали цілі групи людей і про те як в другу світову війну тут партизани душили фашистів і заганяли їх в болота.

- В цих лісах. – казав він за розпиттям пляшечки Тетеріва. – Може бути вообще всьо, шо угодно. Хоть сєкрєтні воєнні разработки, хоть храми дурнуватих культістів. А маньяків скікі любе лазити по хащам і шукати одиноких жертв. Особєнно дітей. Мало думаєш пропало грибників твого віку через їхні волосаті збоченські руки?

- Хвате! – прикрикувала на нього мама. – Він ше заїкатись через тебе, придурка, начне. Іди лягай спати!

- Пожди, дай хоть допити.

Потом батько робив ковток і пусто дивився перед собою. – Но я манав такі гриби.

Щось він там побачив. В лісі.

Я не дуже пам’ятаю ту прогулянку. Ми просто йшли неглибоко в лісі. Так що було чути собак і працюючих в селі людей. Потом батько, який завжди травив байки, різко замовк і сказав що ми йдемо додому. Він підпихав мене в спину і ми шустро вилетіли на дорогу в тій часті села що була прямо в лісі. Но людей в тій частині села не жило. Крім, звісно, нас. З вікон нашої хати також можна було дивитись на ліс, но я чомусь не любив так робити.

Пройшла половина весни, все підсохло і зацвіло. Я вернувся до походів на полянку. За мою відсутність столик впав, і як я не пробував його поставити він не стояв. Осталась тільки лавка. Батько ніяк не хотів відремонтовувати його, і все частіше пив замість пива дідівский моцний самогон, він одного запаху якого в мене було відчуття, що я випив п’ять пляшок Тетеріва підряд.

Я забув про столик. В школу я не ходив тоді по було дистанційне через війну. А зв’язку тут не було і я весь час гуляв і страждав дурнею. Батьки помітили це і почали запрягати мене роботою. Деякий час я не ходив на полянку і за літо я став помічати все більше і більше. Щось навіть бачив, но це було так швидко і завжди вечором, так що я не ручаюсь, що це не косуля чи лось. Но звуки точно були не звірині. Якось вночі я чув звуки за вікном. Було літо, гаряче і вікно було відкрите. Мені було моторошно і страшно, но я взяв батьковий сильний ліхтар і посвітив за вікно. Тільки я це зробив я до мене влетів папа і надавав по шиї.

- Тобі нема шо дєлать? Нахєра ти туда світиш? Ти лісу не бачив?

- Пап, чув як там шось було. Це не тварина ти ж тоже знаєш!

- Заркий рот. – папа дав мені долонею по шиї. – І вікно шторами занавісь. І якшо я ше раз побачу чи почую шо ти ходив до того нещасного озера… – по виразу лиця батька я зрозумів, що буде, якщо я не послухаюсь.

І ось почалась осінь. С тих пір я часто чув звуки за вікном. Щось шуміло. Щось велике. Я знову взяв ліхтар і сів перед вікном, но навіть без світла я побачив велике темне, вночі воно здавалось дуже потворним, щось швидко повзло метрах в пів сотні вів нашої хати. Воно здавалось робило круги навколо села зближуючись, но мені вистачило цього щоб від тої ночі спати тільки вдень, а ночами слухати шум і тріскіт.

Я твердо вирішив піти в ліс і будь що буде. Одне що мене лякало – вечір, що наближався. Я взяв ліхтар, ножа і нащось прихватив маленьку іконку.

Я не зміг пройти дальше чим тоді з батьком. Я побачив всіх хто живе в лісі. А вони бачили мене. Їх було небагато, но всі такі різні і страшні. Вони мовчки дивились на мене, а я задки відходив поки не вперся в дерево. Тоді я не видержав і в дикими криками побіг в село. Я чув як за мною сунеться щось велике, те що стояло дальше всіх, в темноті вечірніх сутінок і голосно дихало, не перестаючи ворушитись.

Тої ж ночі я до ранку молився, обнімав ікону і хрестився. Тепер мене не лякали звуки за вінком. Мене лякало саме вікно. Я не міг відвести від нього очей і ждав як вони вповзуть до мене і будуть дивитись так пронизливо, своїми красними і білими очима, як тоді в лісі.