Відповідь

— Куди ми йдемо, брате? — спитала я, коли він привів мене у відкриту зброярню, де зібрався весь наш загін.

Минуло більше місяця з моменту походу до Лісу на вимогу Старійшин. Нічого не змінилося. Спроба витягнути Звіра, щоб вбити його, провалилася. Він так до нас і не прийшов. Ліс відпустив свою жертву, мене. Відправив назад, не давши нічого і нічого в нас не забравши. Всі розуміли, чим це загрожує. Усі боялися наслідків, не відаючи, як прокидається Звір і де тепер його чекати.

— Наш загін піде в дозор, — відповів мій брат, поправляючи нагрудник із випаленим на ньому знаком сім'ї. Він винувато посміхнувся і простягнув мені таку саму частину зовнішньої броні.

— Але ж ми ще жодного разу не виходили вночі? — я слухняно її взяла та прикріпила на свій бушлат, перевірила міцність, потягнулася за мечами.

— Все бува вперше, — пролунало з виною та сумом. Як цілий тиждень. Він говорив зі мною так увесь цей тиждень. – Старійшини вважають, що в ситуації, яка склалася, ми не можемо дозволити собі просто чекати. Нам потрібно знайти його раніше, ніж він дістанеться поселень.

— Добре. Я розумію. Я прикриваю як завжди? – перепитала, бо бачила, що окрім мене поряд з братом нікого немає. Ми давно з ним ходимо парою. Він атакуючий, я бороню його тил. Бо я слабка, найслабша з загону. Мене в ньому тримають лише через нього, через його протекцію. І захист братові не потрібний. Ніколи й ніхто не стоїть за спиною у командира. Точніше, звісно стоїть — весь загін. Але я про буквальне стояння за спиною, немов мовчазна і на більше не здатна тінь.

— Так, як завжди, — він про щось задумався. — Але знаєш, якщо нам пощастить, то сьогодні ти вперше станеш атакуючим.

— Старійшини мені дозволили? — я підскочила від тої радості. — Чи це знову ти про мене домовився? — настрій одразу погіршився, варто було подумати про реальні причини.

Я не стала спритнішою чи сильнішою. Не виграла в жодному змаганні навчального потоку. Не показала себе ні як тактик, ні як стратег на іспитах. Крім знатного імені, що дісталося мені та братові від батьків, особисто я сама більше нічого не досягла. Навіть в дозор мене брали лише тому, що брат обіцяв усю відповідальність взяти на себе. Адже це була така честь, бути довічним захистом наших поселень.

— Старійшини,— зам'явся він,— наполягли. Я був проти. І виходити вночі я теж був проти.

— Але саме під місяцем у нас більше шансів знайти його лігво, адже так? – я зазирнула в очі брата, які він чомусь намагався від мене ховати, але в них знову не побачила нічого, крім провини та сумніву.

— Старійшини вважають, що так. Але не я. Пішли вже! – він розвернувся і попрямував до виходу із зброярні, до загону, що чекав нас на вулиці, з двадцяти чоловік. Усі вже були у броні та при зброї. І всі були піші.
Брат зупинився перед своїми людьми, обличчям до них і голосно видав:

— Ми не беремо коней. І не беремо більше запасів, ніж можемо нести не шкодячи швидкості пересування. Далеко йти не доведеться. Обходимо форт по першій лінії оборони. Якщо нічого не виявимо і впораємося до ранку, перейдемо на другу.

— Так, — не надто голосно, але одночасно.
— Запитання?
— Ні!
— Тоді висуваємось.

Бродили ми довго. Сонце сіло годин шість тому і до ранку залишалося ще сім. Першу лінію оборони, яка була під контролем нашого дозорного пункту, ми вже пройшли. Зайшли за межу, в другу. Мені було трохи дивно, що ми йдемо по прямій. Іноді правда ми зупинялися і ті, що Слухають світ, буквально «вдивлялися в далечінь». Але потім загін піднімався і далі йшов до своєї, відомої лише його командиру, мети. Я ж почувалася, як уві сні.

Мене ніколи не випускали вночі. Скільки пам'ятаю себе, я бачила ніч тільки через вікно. Старші казали, що вночі людям небезпечно ходити під небом та босоніж по землі. Діти вірили на слово та не виходили. Я не вірила, адже загони дозору ходили і після заходу сонця, і на світанку, але слухалася і сиділа з усіма в стінах.

Ніч – це красиво. 
Все, що я бачила раніше, навіть близько не передає того, що відчувалось ось так далеко від наших будівель. Дерева були іншими, кущі були іншими, люди були іншими. Повітря, запахи, звуки. Все відрізнялося. Я не знаю, з чим це порівнювати, нічого подібного вдень мені не зустрічалося.

Повітря було густішим, напевно чистішим та дарувало силу із кожним вдихом. Аромат трав та квітів я могла розкласти для себе до найменших дрібниць. Точно знала, що й звідки, на якій відстані зараз росте. Звуки були неймовірно виразні, наче денний шум просто вимкнули і дозволили мені нарешті почути. Почути буквально все! Як дихають солдати, як ламаються крихкі сухі гілки й втискається ногами пісок. Як шелестить листя од вітру, як маше крилами птах. Як колихається волосся брата, як здригаються його вії, як пульсує у венах кров. Можливо навіть його напруження, думки теж чула чи відчувала фізично. То було неймовірно, усі нові мені відчуття.

Мої очі якось дуже швидко звикли до темряви. Я і не знала, що зможу все бачити. Мені навіть заважали вже смолоскипи, що несла в руках перша та п'ята пара солдат. Надто яскраві, надто тремтить їх полум'я. А мені хочеться м'якості, хочеться холоду, пухнастої землі під ногами, в'язкої рідини на губах, присмаку металу. Мені хочеться їсти. Розім’яти зубами м'ясо. Впитися в нього, чавлячи сік. Здається, я зголодніла!

Я відійшла від дороги, залишивши брата зовсім одного. Точніше, за ним був загін, а він просто йшов першим, як командир. Але ж я його тил. І все одно відійшла. Темрява манила мене до себе. Обіцяла укриття, обіцяла безліч нового, цікавого. І життя людини в якийсь момент мені здалося таким обмеженим. Начебто до сьогодні я просто сиділа в клітці. Начебто мене позбавляли з першого дня чогось важливого, справжнього. А воно було близько, буквально на кінчиках пальців, майже на спраглих губах.

Голод посилився, і я зупинилася. Скинула на землю похідну сумку, дістала в'ялене м'ясо та хліб, флягу з водою. Щоправда, замість останньої там виявився якийсь гіркий відвар, але за провіант у нашій парі завжди відповідав брат. Він точно знав, що наливає, а значить так треба. Напевно, це тонізуючий чай, або напій, що надає сили. Якщо Старійшини вирішили, що я готова стати атакуючим... Можливо, у них інший раціон. Я ніколи не заглядала до братових речей. І вже тим паче, я ніколи не дозволяла собі торкатися його провіанту. Кожному своя норма. Кожному свій продукт. Хто на що заслужив.