Питання

Ліс є вічним. Пітьма вдень. Світло вночі. Він є чорне та біле.
Він дарує життя, він же його забирає. Ліс не має обличчя і він же зберігає в собі всі ті, що колись існували, всі форми та подоби. Але не відкриває ні себе, ні їх ніколи нікому.
Ліс усюди. Але до нього нікому не дійти, якщо сам він не кличе.
Ліс інколи кличе, приймає, та ніколи не відпускає.
Він мов скрижалі, які якщо візьмеш, то вже ніколи не будеш собою.
 

… Вона зайшла до Лісу. Буквально ступила крок від межі, що розділяє світ людей та його територію. За спиною стрепенулися ворони, що кружляли навколо дорогою, й стихли лише біля стіни чорних дерев. Тріснула суха гілка. Вона обернулася. Нічого там не побачила й хотіла було гукнути, як за спиною пролунало:

— І що тут забуло людське дитя?

Повернула голову в бік вузької дороги, що вела вглиб, але й там нікого. Хоча щойно хтось до неї звертався. Тряхнула головою, подумавши, що здалося: "З переляку напевно". Зробила наступний крок. Знову щось тріснуло, подивилась під ноги.

— У тебе погано зі слухом? — роздратовано.

— Хто тут? – сіпнулась, адже той голос лунав звідусіль. Зсередини та ззовні. Обволікав, стискав в обіймах ніби був формою, заважаючи рухатися. Заворожував, підкорював та присвоював. Тремтів на гілках дерев, гудів у землі.

— А тут – це де? — зі смішком в інтонаціях. Так само нізвідки, але значно ближче.

Замислилась: «А й справді, де ж це тут? В якій частині чого? В лісі? Так він нескінченний. На стежці? Так ніхто не знає, де її початок, а де кінець. Ніхто не виходив із Лісу, ніхто давно до нього не входив. Усі карти закінчились ним. Тут – може це на краю?»

— Навіщо до нас прийшла людина? — над самим вухом, але навколо нікого. Тільки ворони крилами б'ють, не підлітаючи.

— Я хочу пізнати істину світу, — сказала, як навчили Старійшини.

— Це складно, — задумливо і знову здалеку та звідусіль.

— Старці кажуть, що Ліс знає все! – крикнула. — Ліс може дати знання будь-кому. Ліс забирає всі страхи і відкриває так істину.

Пролунав сміх. Над самим вухом. Здалеку. Звідусіль.

— І хто ж із Старців вийшов із Лісу? Хто такий впевнений, що Ліс щось дає? — множинно. Відлунням.

Знову замислилась: «Але ж і правда, звідки вони можуть знати, якщо ніхто не виходить із Лісу. І їй теж не вийти?»

Знову сміх, що до кісток пробирає. Страх, що ворушиться хробаками під шкірою. По стопах дряпає, перетворює на каміння, що не має можливості зрушити себе з місця. Паніка. Жах неминучого.

— А не пізно ти здогадалася? — Сміх. Сміх. Сміх. Множинно. Відлунням.
Сміх…

Вона зробила крок назад, обернулась щоб бігти, але побачила за спиною лише ту саму дорогу. Ту ж, що була перед нею до того. Точну копію. Навіть розташування травинок та лисих кущів. А головне… той же Ліс. Він простягався без краю.

— Краще стій і не рухайся! Може й здужаєш повернутись. Якщо насмілишся вийти.

Холодно. Тихо. Темно. Самотньо. Ні звуку. Ніхто не сміється. Ніщо не тріщить. Не стукає, не шарудить, навіть ворони ніби поснули.

— То що ти хочеш, людське дитя? Повтори, — точно над вухом.

— Знати істину, — захлинаючись відчаєм.

А більшого не сказати. Горло стиснуло. Руки тремтять. Ноги ледве тримають.

Ліс поглинає тепло, вбирає світло, випиває по краплині саме бажання рухатись. Тіло все важче, ніби йде під землю, немов водою наливається. Розчиняється, тоне, захлинаючись у неможливості згадати як вибратись.

— Що ж, це твоє бажання, — над вухом, над іншим. — Візьми чашу і випий, — звідусіль і відлунням.

Насилу опустила очі, вигинаючи одеревілу шию. Насилу нахилилася, знемагаючи від чорних сполохів перед очима, від запаморочення і стукоту в скронях, від гуркоту серця, що воює із ребрами. Потяглася рукою й намацала. Серед листя, ніби гриб з гнутою шапкою, чаша з мутною рідиною, що смертю смердить.

— Що це?

— Ну як що? Кров, звичайно же. Наша, — нерозуміння й образа у голосі. — А чого ти від Лісу чекало, людське дитя? — Множинно. Відлунням.

І знову сміх. Знову тиша. Занадто довга пауза вичікування. Зітхання, від якого затремтіло би листя, якби воно було на деревах.

— Але ти пий. Ти не бійся. Не померти раніше, ніж отримаєш бажане, — над вухом, над тім’ям, за спиною. Звідусіль, зсередини голови. Відлунням. Болем. Тремтінням. Панікою.

Піднесла до обличчя. Зітхнула од сморіду. Випила все, трохи тим не вдавившись: сильним присмаком солі, заліза та гнилі.

— А тепер йди, — спустошено, розчаровано точно над вухом.

— Але ж я так нічого і не зрозуміла! — скрикнула та зробила крок.

— А хто казав, що все буде швидко? Неможливо пізнати істину світу, не пізнавши своєї власної. У тобі тепер ключ, а які відчинити ним двері, вирішувати не нам.

— Але…

— Ми тебе відпускаємо… — Сміх. Сміх. Сміх. — Біжи! — а в голосі Голод.

За спиною стрепенулися ворони. Заскрипіли гілки. Повернулися звуки реальності. Шурхіт вітру в одязі. Лоскіт пасма на шиї. Вигини землі під ногою.
Дорога здригнулася, мов тканина, з якої скинули крихти. Все загуло навкруги. Вона не думаючи кинулась навтіки от того жаху, що липкою тінню вчепився у ноги. Їх обпалило наказом тікати і вона підкорилася.

***
Він вигнав уперше.

Відколи з'явився Ліс, у світ прийшла справжня темрява. У світ прийшов страх. У ньому оселилася смерть. Різноманітність. Наче він прийшов їх навчити… Навчити помирати різними способами. І вбивати у відповідь.
Породив, оформив себе в тіло Звіра, що здатен виходити та повертатись. Народжений Лісом і в ньому ж захований… Він годував його кров'ю. Він збирав для нього жертву. І ніхто не знав де і коли, і чому він знову з’явиться.

Все почалося надто давно, тривало все надто довго, щоб хоч хтось пам'ятав та розумів їхню природу. Щоб хоч хтось зміг докладно розповісти в чому коріння того прокляття і як його зупинити.

Залишалося тільки жити як є. Стерегти усі тропи навколо поселень, які будь-коли можуть відкритися Лісу. Захищати од Звіра людей, а може й сам Ліс від блукаючих в пошуках істини. Щоб ніхто не ходив, не будив, нічого більш не просив. Бо ж поки Ліс мовчить — мовчить його голод, спить його Звір. Але варто Лісу прокинутись...