ІV

Пройшло приблизно два тижні. Дем’ян одягав чорний костюм перед дзеркалом та намагався вкласти неслухняне чорне волосся. 

- Я так не хочу туди йти. - скиглив хлопець, звернувшись до Борислава. Він приїхав годину тому, щоб підтримати друга у цей складний день. 

- Тебе не може там не бути. Це ж твій батько. - зітхнув Слава. Йому було боляче за свого друга. 

- Якраз таки батька там і не буде. Нажаль. Але буде пів міста, які з ним товаришували. І всі ці очі будуть косо на мене дивитись. - Дем’ян весь цей час намагався зав’язати краватку, проте після кількох спроб він різко кинув її на підлогу, - До біса це все, піду так. 

Борислав усміхнувся, проте нічого не відповів. Насправді, він також не волів їхати на кладовище, проте було розуміння, що Дем’яну потрібна підтримка. 

На календарі було шосте липня. В поліції нарешті провели усі експертизи і віддали тіло для поховання. Син одночасно і чекав цього, і не хотів. Йому треба було віддати останні почесті і подяки батькові, проте він точно не бажав, аби така величезна кількість людей були під час цього з ним. 

Розкішний букет з десяти соняхів, що так любив Кирило, були зв’язані чорною стрічкою. Квіти лежали біля фотографії, де батько усміхнений та чомусь такий щасливий. Іншого фото не було. Дем’ян хотів би взяти якусь світлину, де його старий не виражав би емоцій і не був щасливий, проте таких зображень не існувало. Він завжди був переповнений позитивними емоціями. 

Дем’ян глянув на фото і йому стало боляче. Там, він ніби ще був живий, але не тут. Хлопець пішов на кухню і допоки не бачив Борислав, він відкрив шафку і хильнув трохи віскі, що стояв у нього ще зі студентських часів. Проте, непомітно це зробити не вдалось. Друг все таки побачив:

- Гей, ти що робиш?!

- Ну не можу я, - прокричав молодик, - не можу і не хочу. 

Слава забрав в нього пляшку і привів його до кімнати. Вони дуже повільно зібрались, взяли квіти і нарешті виїхали на кладовище. Дем’яну було важко стримуватися: з одного боку він поставить крапку для себе і нарешті зможе попрощатись з батьком, а з іншого йому цього всього не хотілось. Найбільшим його бажанням було, щоб Кирило був живий.

Хлопці поїхали на кладовище автівкою Борислава. Дорога була не дуже довгою і вся вона пройшла без розмов між друзями. Хлопець вже хотів якось змінити напружену атмосферу невимушеним діалогом, проте вирішив, що чіпати Дем’яна зараз не варто. Йому здавалось, якщо він хоча б звернеться до друга, то той одразу спалахне від перенапруження та втоми.

За декілька хвилин чоловіки були на місці. Це було велике міське кладовище. Вони трохи ним поблукали, коли знайшли могилу матері Дем’яна, де біля неї має лежати й батько. З пам’ятника на нього дивилась гарна жінка з такими ж гострими рисами обличчя та неслухняним волоссям, як і він сам. Кирило рідко розповідав щось про свою дружину. Вілена дуже довго не могла завагітніти і завжди мріяла виховати хоча б одну дитину. Також Дем’ян, з розповідей батька, знав, що мати дуже любила читати романи про середньовіччя й обожнювала еустоми. Саме їх він і купив для неї. 

На місці почали збиратись ті, хто хотів попрощатись з Кирилом. Людей прийшло і правда багато, як і боявся Дем’ян. 

Труну з тілом привезли робітники міста, котрі товаришували з померлим. Домовина була закрита, щоб ніхто не бачив того жаху, що бачив його син. Дем’яну було важко дивитись на яму, що була викопана для Кирила. Але ще важче - на домовину. Він навіть не зможе востаннє побачити батька.

Дерев’яну труну почали обережно опускати в могилу. Деякі люди з натовпу відвертались, проте хлопець дивився і навіть не кліпав. Він не міг зрозуміти, що відбувається і де він взагалі. Не міг повірити, що з його родини в живих лишився тільки він. 

Домовина з тихим гулом дісталась дна ями. В Дем’яна пішли мурахи по тілі від цього звуку. Він кинув соняшники туди і відійшов. Не міг хлопець знаходитись тут. Занадто боляче. 

Син багато в чому винив батька раніше і це нікуди не поділось. Проте, він почав розуміти, що теж неправильно себе поводив. У них не було близьких стосунків, коли хлопчик почав дорослішати. Кирило не знав як підступитися, а Дем’ян і не намагався якось допомогти йому. Вони обидва робили багато помилок, проте син зрозумів, як же він не цінував своє дитинство і найріднішу людину. Молодик відійшов в невеличку посадку з дерев, що були поруч з місцем захоронення. Він не хотів співчуття, не хотів, щоб його хтось жалів чи підтримував. Усе це було неважливим. Все стерлось в мить. Дем’ян вперше в житті хотів перестати відчувати. І перестати знаходитись у місті, де кожен третій знав його батька.
 

Почувся звук сумної та затяжної музики. Хлопець заплакав. 

Музика в лісі була активною та запальною. Вона лилась з музичних інструментів, на яких грали відьми та мавки. Було чутно співи, сміх та різні розмови про те й про се. Всі були зайняті роботою та підготовкою до свята Івана Купала, яке мало б відбутися в ніч з шостого на сьоме липня. 

Переважна кількість відьом готували різні настоянки до свята та новий одяг, мавки робили вінки з різних квітів та гілочок, дубовики готували хмиз для багаття, а водяники мали підготувати річку для традиційних веселощів. Всі займались своїми справами і були щасливі, що можуть нарешті влаштувати шабаш та відпочити від проблем у лісі.