ІІ

Ранкові сонячні промені намагались прорватися через густі листя дерев, що, наче куполом, прикривали територію лісу, створюючи легку напівтемряву та прохолоду. Дуби перешіптувались між собою, коли легкий та приємний вітерець ходив поміж їхнього листя. Вивірки десь копошились біля коріння дерев та пеньків в пошуках якоїсь їжі. Птахи, повсідавшись на гіллях, скоріш за все, обговорювали молодика з собакою, що розгублено стояв посеред галявини, розглядаючи місце, де помер його батько.

Дем’ян не міг повірити у те, що відбувається. Він радше зміг би зрозуміти, що це сон, але те, що тіло його батька, розірване на частини, лежить ось тут - здавалось молодику неможливим. 

Проте, коли він мотав головою навкруги, щось привернуло його увагу. Якийсь яскравий предмет лежав біля відірваної голови. Дем’ян довго не наважувався ще раз підійти туди, проте цікавість, певно, перемогла. Він сміливо зробив три кроки вперед. Біля голови він побачив акуратно зроблений букет з рожевих лісових квітів, що був загорнутий у листя та хвойні гілки. Молодик підняв букет. Його руки тремтіли.

- Який цинізм. - тихо прошепотів Дем’ян. По його щоках котились сльози. - Якого біса це лежить тут?! - крикнув хлопець та з силою кинув квіти на землю. Вони розлетілись по галявині. 

Дем’ян не просто плакав. В нього почалася справжня істерика і він дав волю емоціям. Онікс підійшов до господаря та співчутливо потерся об його ноги. Молодик присів біля собаки та погладив його, потроху заспокоюючись. Він знав, що треба взяти себе в руки, щоб повернутись у місто та покликати на допомогу. Вперше в житті він проклинав себе за те, що звик не брати телефон з собою на ранкову прогулянку. 

В останнє подивившись на розірване тіло батька та на розсипані квіти біля його голови, він кинув слова “вибач мені, тату” та пішов. Дем’ян не розумів до кінця, що він відчуває. Декілька років вони не спілкувались майже між собою. Кирила особливо не цікавило те, чим живе його син. Він вважав, що екологія, то не те, чим потрібно займатись справжньому чоловіку. Він бачив його зовсім не вченим. Батько хотів, аби син працював на благо міста, створював проекти для покращення його життя. Можливо, навіть став громадським діячем. На цьому ґрунті були постійні сварки. Дем’ян згадував те все і не міг зрозуміти, чому йому так боляче від втрати, чому відчуває такий розпач. Йому було важко, певно, зізнатись навіть собі, що він любив його. Він був єдиною точкою опори у житті молодика. 

Але тепер… йому навіть не було з ким посваритись. 

- І нащо ти робила той букет, га? - з осудом кинула Дана. 

Вони вирішили таки піти подалі від місця події, як тільки хлопець викинув квіти, що принесла Калина до розірваного тіла. Калина не відповідала. Мавки ще раз пройшли забруднене болото і вийшли на іншу стежку, щоб не зіткнутись з Дем’яном. 

- Чому ти мовчиш? Тільки не кажи, що тепер тобі шкода й того чорнявого. - ще раз звернулась до подружки Дана. 

- ЦЕ вбило його батька! Хіба ти не розумієш, як йому боляче зараз? Чому ти не можеш проявити хоча б краплю емпатії?! - Калина зірвалась на крик. Їй набридли розмови мавки про людей та її відношення до них.

- На відміну від тебе, я проявляю емпатію до свого дому, і не шукаю хороших людей. А ти поводиш себе дивно, переживаючи за ліс, а потім виправдовуючи цих прожер, які тільки руйнують тут все! - Дана також не втрималась і кричала у відповідь. Це була чи не найперша сварка дівчат. 

- Не називай їх так, Дано! Ти так кажеш, ніби я також винна у тому, що відбувається і тільки ти права! - мавка почала плакати. 

- А що, хіба не так? Де я говорю щось не те?! - На цих словах Дана підійшла до опонентки і струснула її за плече. Калина була набагато меншою за подругу, а тому ледь не впала від несподіваного жесту. 

Після цього мавка взяла руку подруги, що була у неї на плечі і відкинула її. Калина повернулася спиною до співрозмовниці і розчинилась між дерев. Дана лише з силою підбила ногою землю. Це все, що їй залишалось. Мавка знову була наодинці зі своїми думками. 

Тим часом Дем’ян з Оніксом наближались до міста, аби повідомити про знахідку та покликати допомогу. Він був збентеженим, як же різко змінилось його життя. Дві години тому хлопець брав проби води з Калісу, щоб потім зробити дослідження. А зараз він крокує до міста у швидкому темпі, бо втратив батька. 

Відійшовши від лісу і спустившись з пагорбу, хлопець раптом обернувся. Дем’ян поглянув на ліс по-новому. Він вперше побачив у ньому не просто місце для відпочинку, а якусь силу, що віднині приносила йому лише біль. Десь далеко почала кричати ворона. Ліс більше не здавався йому світлим і приємним. Тепер він зловісно шарудів листями, був темним, холодним і…загадковим. Молодик видихнув і відчув спустошення. Ліс забрав у нього частину життя і єдину близьку людину.

Дем’ян розвернувся до Лісу спиною і пішов до міста. За 15 хвилин він врешті решт дістався його центру. На годиннику була десята година ранку. Містечко жило звичайним життям і поки що ні про що не підозрювало. Люди вийшли на роботу. Життя йшло в звичайному ритмі, допоки Дем’ян не дістався найближчого відділку поліції. Хлопець знову проклянув себе за те, що мав звичку не брати з собою телефон на рінкові прогулянки. 

Зайшовши до приміщення, де працювали правоохоронці, він почав сприймати все, як в тумані. Це перший раз він сказав вголос, що знайшов тіло свого батька в Лісі. Правоохоронці швидко зібрались та попросили хлопця поїхати з ними на машині туди, щоб він провів їх до того самого місця. Дем’ян погодився, залишивши Онікса у відділку.