І

Сонце здійнялось над містом. Починався ще один спекотний, літній день. Мешканці поступово почали покидати свої затишні ліжка, готувати собі сніданок і потроху збиратись на роботу. 

Це було маленьке містечко, але достатньо затишне та охайне. Таких самих місць можна знайти ще купу на будь-якій карті. Воно нічим не виділялось, окрім не зовсім звичайного природного ландшафту. Адже одразу за містом розташовувався величезний ліс, де завжди любили відпочивати містяни. Але тут всім подобався не тільки він, а й річка, що проходила і лісом, і містом, розділяючи їх на два береги.

Раніше та ріка, що носила назву Каліс, була кришталево чистою. Там завжди можна було погуляти, відпочити, пограти з дітьми. Історично, завдяки цій водоймі і з’явилося поселення людей, що згодом переросло у місто. І все було б з цією річкою добре, якби не люди, що постійно забруднювали її сміттям, відходами. Про цю річку майже ніхто з людей не піклувався. Усі просто використовували її ресурси задля життя. І зараз водойма не виглядає вже такою чистою. Вона заростає лататтям та тиною щовесни, джерела, що надавали річці додаткову воду, поступово пересихають, а це означає, що без потрібного піклування вона може перетворитись на болото.

Проте… нікого з людей це не бентежило. Ніхто не хотів брати на себе за це відповідальність. Крім одного хлопця, який вже вивчився на еколога і йому дуже не подобалась ситуація з природою у місті. Він намагався усіма способами рятувати це безцінне надбання, проте поки у нього мало що виходило.

Того ранку Дем’ян пішов вигулювати свою таксу на ім’я Онікс. Спершу він хотів піти погуляти з ним біля річки, щоб заразом і взяти проби води, аби перевірити наскільки показники не відповідають нормам. Проте, як тільки вони туди прийшли, пес ніяк не міг вгамуватись і тягнув господаря до лісу. 

Загалом Онікс більше полюбляв гуляти лісом, адже там він міг відчути поклик предків і мати змогу полювати на якихось тварин, що жили там. Проте він так і ніколи не зміг когось спіймати: чи то Дем’ян йому не давав такої можливості, чи то сам пес просто сприймав це як гру - не зрозуміло. Незважаючи на все, він тягнув до лісу свого високого та худощавого господаря майже кожної ранкової прогулянки. 

І цей сонячний ранок не став виключенням.

Тому на Калісі хлопчина, якому не було більше двадцяти чотирьох років, швидко взяв проби води і побіг за спритним собакою вздовж річки догори, де на невеликому пагорбі розташовувався ліс. 

Йти туди було приблизно хвилин двадцять-двадцять п’ять. Подолавши цю відстань, і зупинившись на невеликій поляні перед лісом, Дем’ян хотів трохи відпочити. Йому завжди було важко підійматись на цей пагорб, адже ніколи не мав якоїсь фізичної підготовки. 

Насправді цей хлопець був дещо схожим на свого собаку. Високе, витягнуте тіло, що відрізнялося особливою худобою, досить великі та дещо лапаті вуха. Обличчя також було дуже худим, риси були гострі. Дем’ян нагадував статую, що неохайно висікли з каменю. Це враження лише підкреслювала його костурбата хода, особливо, коли він забував тримати рівно спину. Напевно, єдині риси, що робили його зовнішність більш приємною та ніжною, були великі сині очі, пухлі широкі губи коралового кольору та чорне волосся, що хвилями спадало йому на очі. 

Відпочивши, вони з Оніксом почали заходити до лісу. Спокійну прогулянку перервав звук, що нагадував бензопилу, десь по лівий бік від них. Дем’ян ненавидів цей звук всією душею, а тому направився зі своєю таксою прямо на шум. З кожним кроком скрегіт посилювався і вже були чути навіть розмови робітників, які, скоріш за все, спилювали дерева. Хлопець прискорив крок, а пес почав гавкотіти. І ось, через хвилини дві, робітники в помаранчевих жилетах вже були в полі зору двох друзів. Там було п’ятеро чоловіків десь за сорок п’ять, сиві та дещо втомлені.

- Агов, там! Що ви робите?! - крикнув на весь голос Дем’ян.

Робітники зупинилися та звернули увагу на чорнявого хлопця в шкіряній куртці та дивних синіх штанях.

- Чого тобі, хлопче? - запитав один з чоловіків, який саме взяв до рота цигарку. Пес почав гавкати і огризатись.

- Хотів запитати чим ви тут займаєтесь і подивитись на дозвіл щодо вирубки лісу. - дещо зверхньо прогарчав він.

- Дем’ян? Це ти чи що? Ой, знову ти вчепився зі своїм цейво. Йди собі, куди йшов та не займай нас. Ми, на відміну від тебе, працюємо, а не займаємось Бог зна чим. І як твій батько тебе терпить? Я би вже помер з сорому! - після цих слів іншого чоловіка, котрий саме тримав в руках бензопилу, робочі почали гиготіти. 

Молодик впізнав його. Це був старий батьків друг, Василь. Вони разом працювали на благо міста багато років і гордилися цим. Проте, Дем’ян ніколи не пишався батьком, бо для нього його робота була незрозумілою та навіть неправильною. Все, що вони робили, на думку хлопця, це вирубували ліси, забруднювали міське повітря та водойми і всіляко шкодили природі. А тому, ще з моменту його вступу до університету, він мінімізував будь-які відносини та розмови з батьком. Йому просто не хотілось цього.

Дем’ян повернувся до них спиною, щоб піти від противних йому людей. Пес побіг кудись вперед нього, проте хлопця це не займло. Він поринув у свої думки…

В цей самий час, але на зовсім іншому кінці лісу по стежині йшли дві дівчини. Дана та Калина були подругами вже декілька років, від того самого часу як  змогли познайомитись. Попри близькі відносини, істоти були зовсім різні, як за характером, так і за зовнішністю. Проте, було те, що точно їх об’єднувало: вони обидві хотіли прикрити свої спини, адже у мавок не було шкіри там. Багато людей думають, що зможуть побачити нутрощі цих створінь, стоячи ззаду, але частіше за все сорочка і волосся прикривають усе. Хоча, навіть якщо доведеться побачити мавку і без цього, то на спині у істоти буде видно лише ліс.