ліс 2047 року

Ліс 2047 року

Я йшов до лісу. Була середина березня. Світило весняне сонце. Моє волосся, яке почало сивіти, приємно розвівалося на вітрі. Арку під мостом, що був ніби входом до лісу підсилили внутрішньою металевою конструкцією. Я пройшов під нею і зайшов в ліс, до старої велосипедної доріжки, яку зробили коли мені було лише 20 років. По ній і зараз їздять. Я проліз через кущі і почав бігти. Я був все ще сильним, хоч мені було п’ятдесят п’ять років. Зараз легко залишатися сильним. Моє покоління любить здоровий спосіб життя.

Давно нею не бігав. Я тут не був вже років двадцять. Знову вернувся до Львова, зняв квартиру поблизу моєї старої квартири. Спеціально оселився у цьому місці, щоб побігати саме у цьому лісі. Раніше його хотіли забудовувати, і зараз є багатоповерхівки навколо нього, але ввели нові закони, їм це все заборонили, чому я дуже і дуже радий.  

Одразу набрав швидкість. Обігнув горб. Було так приємно. Через декілька тренувань, я забігатиму на схили без задишки. Всього тиждень тому подушку коричневого листя під сірим небом сікли темні стовбури і тривожили скрипінням в тишині. Тоді було трохи сумно. Поліз вверх.  Доки ліз, дивився під ноги і бачив лише старе листя, а коли виліз, підняв очі. І побачив як все ЗАЗЕЛЕНІЛО! Зупинився. Це було прекрасно. Це була перша весняна зелень, вона пробивалась між сухого листя і виривалась з темних гілок, відповідаючи на заклики птахів і гріючись під теплим сонцем, щоб шуміти від вітру і кидати мерехтливі тіні все літо. Через стояння перед комп’ютером, зір погано сприймає триде зображення. Картина переді мною пливла, через це здавалась магічною. З’явилося перше сонце, воно було яскраво білим і розбризкана зелень наситила ліс до ідеального весняного стану надії. Я ішов і сміявся.

Побіг по стежці виглаженій автомобілем на магнітній подужці. Цю штуку придумали декільна років тому і вона почала з’являтись і в Україні. Я біг по доріжці,  щоб побачити будинок до якого вона вела.

Основне змусити себе пробігти перші пів години, щоб перемогти лінь. Це було не складно. Сонце було тепле, вітер прохолодний, а на душі відчуття спокою і радості.

В лісі було тихо, я вже не чув міста. Міста, яке тут було чути ще двадцять років тому. Тепер автомобілі тихі. Навіть поїзди стали тихими, на місці старої залізничної колії, їздять нові супершвидкісні поїзди, яким не дозволяють їздити швидко, тому що люди все ще переходять через колії де їм заманеться. Ми не японці, у нас правил просто так слухати не будуть і ніхто просто так не робитиме зайвих загорож. Тому у нас були суперсучасні поїзди, які могли їздити швидко, але не їздили.

У мене нове відчуття. Чомусь хочеться назвати його старістю. Воно мене не лякає.

Я біжу далі, справа від мене розсипані білі квіти. Я підійшов. Зїв одну. Вона була практично без смаку, хіба що з легкою солодкавістю і терпкістю.

Я постійно зупиняюсь, щоб роздивитись навколо. Ліс  прекрасний. Яри посічені стовбурами дерев, ніби перешкоди, чорними різкими лініями прорізають опале листя. Дерева на пагорбах штрихують небо, кора штрихує стовбури. І між різкими тінями все мерехтить.

Будинок до якого я біжу називається «Гора», хоча правильніше буде називати його «Скеля». З будинку в різних місцях вилазять скляні кулі. Це вікна, вони складається з двох частин, як кулька покемона, верхня прозора, нижня дзеркальна. З середини вона повністю прозора, щоб мешканці все бачили і дзркальнна ззовні щоб ніхто не бачив їх. Мабуть мешканці мене бачать, але не звертають уваги. До них час від часу хтось приходив, подивитись на будинок. Для України це новинка. Я читав про власника. Про нього час від часу пишуть на архітектурних сайтах. Він фанат усього сучасного і відповідно сучасної архітектури. Частина будинку була скелею. Я підійшов ближче і побачив що це не камінь, а пластик. Про власника «Гори» ходить жарт, що він ніяк не може зробити свого ідеального каменя. Товщина зовнішнього контуру цієї пластикової гори близько двадцяти, тридцяти сантиметрів. Пластик пухирчастий як губка, це створює утеплюючий шар. Це вже пятий варіант його «скелі». Він пробує їх вигадувати сам.

 Я бачив місце де з під землі виїзджав його особистий триде принтер. В Європі вони доволі поширені, на них можна виготовляти меблі, посуд, навіть добудови до будинку, просто замовивши електронну об’ємку у дизайнера.   Чотири попередні пласкиколі скелі лежать збоку, вони виглядають як справжні. Посіріли і поросли мохом і тільки коли підходиш блище, розумієш що це. Один з них більш заокругленим, інший заглажений як камені біля води, третій порізаний тріщинами, четвертий з наскельними розписами. Той, що зараз є частиною будинку видовжений як сталактит. Він вже почав обростати мохом. Цьому сприяли пори, які можна було просто посипати землею і за деякий час на них починав рости мох.

Біля «Гори» стояв автомобіль без коліс, це була нова модель безшумної машини. Виконаний у формі скляної дуги, а бокові сторони рівні. Вище пояса автомобіль був повністю прозорим, а нижче пояса переходив у металік. Виходило, сидячи у ньому, ти бачив все навколо і тебе повністю бачать і тільки низ закритий. При можливості ця машина могла світитися різнокольоровими плямками, по всьому корпусу, хоча вбільшості вона висвічувала тільки фари. Це була нова забавка мажорів. Власник Гори користувався всіми  найновішими благами, створеними науковцями і громадськими діячами задля забезпечення розвитку людства, які не руйнують екосистему. Цих людей деколи називають зеленими психами. Я один із них. Так нас називають.