Лоза

Лоза

В мене не було натруджених рук, ще поки не було переораного зморшками лиця, під очима не наливались мішки і лише сивина густо переплелась з русявим волоссям. Взагалі, будь-хто зустрівши мене, зміг би легко описати мою постать, як і будь-кого іншого на цій планеті. Високий, низький, стрункий, товстий, ніс довгий чи картоплиною, сутулий чи витягнутий… Просто підбираєш слова і немов створюєш фоторобота на посаді слідчого в поліцейському відділку. Особисто я, в свої 67, вже давно не зауважую на зовнішність. Мені однаково подобається дивитись на красивих людей, як і на некрасивих, а ще більше подобається розглядати їх сутність, куштувати їх, так би мовити, на смак. Люди - не яблука в магазині на прилавку, хоча може я виглядаю, як яблуко в темній пивниці в березні, але - відчуваю я себе досі на дереві. Відчуваю себе поряд з іншими яблуками, відчуваю погойдування від вітру і краплі мокрого дощу на шкірі… Немов й зараз, я з найближчою в світі людиною - також яблучком. Вона була найближчим яблучком на землі - її зʼїв рак, а я лишився висіти й навчився відчувати її поряд.

Всі навколо називають мене «Петрович». Батька мого звали Петро і от ця звичка наших людей - в старості називати нас іменем батька трохи мене веселить. Смішно стає від того, що мого сина, з котрим я бачусь кілька разів на рік, будуть називати моїм імʼям, тільки з закінченням «-ович» - Максимович.

Я живу самотнє життя останні три роки. Син мене просив переїхати до нього в Львів, але я вперто стояв на своєму і залишився в нашому з Мартою будиночку в Ужгороді. Як на двох, в нас був занадто великий будинок, а тепер взагалі, я користуюсь лише однією третиною площі і навіть мій собака більше знає, де в хаті лежать якісь речі. О…я ж не сам живу - зі мною живе мій пес Степан. 

Будинок розташувався на околиці міста. З східного боку - старе місто, цивілізація і ще, там лежить Марта й чекає мене, а з іншого, на заході - там закордонна Європа. Тобто ми також Європа - географічно, може навіть культурно, але не складалось бути там історично і ментально.

Я не дозволяю собі довго спати. Це звичка всього життя і ніхто не зміг мене перезвичаїти. Ну як ніхто? Це могла зробити лише Марта, але вийшло все навпаки і це я її навчив вставати зранку, вдягати зручний одяг, брати нашого пса Степана і йти по сільській дорозі піднімаючи за собою пилюку і гавкіт всіх сільських собак. 

Тож , коли одного дня, у ворота, з самого раненьку почали голосно грюкати, я вже був на подвірʼї, а Степан зачаївся під парканом і вдавав, що йому байдуже. 

— Хто там, - здалеку прокричав я й помаленьку пішов до воріт.

— Це ваші нові сусіди, - і через невелику паузу, жіночий голос продовжив через ворота,-  Просто хотіла привітатись і познайомитись з сусідами.

Я здивовано повів бровами, кинув погляд на свого Степана, в руках вже крутилась звʼязка ключів. Вибравши найбільш затертий серед десятка я прокрутив двічі замок і відкрив хвіртку.

За нею стояла жінка, років п’ятдесяти, з щирою посмішкою, котра немов лилась на мене з її карих очей крізь довгі вії; лилась з повних губ і навіть з білих рівненьких зубів. Губи здавались несправжніми - такі я бачив в кіно в Лари Крофт, чорне волосся напевно результат фарби, але ця посмішка і очі були такими справжніми.

Вона протягла до мене руку з розкритою долонею і сказала:

— Ваша нова сусідка. Марина.

Я взяв її руку до своєї, іншою рукою притиснув її долоню зверху і здавалось захопив її в полон. Хоча, що я кажу, все було не так - це вона мене захопила в полон тепла. Її тонкі пальці міцно стиснули мою праву руку і зовсім не поспішали вирватись від мене.

— Дуже приємно і … несподівано, я би сказав. Я Максим, - і продовжив, відпускаючи її руку, - заходьте в мої володіння, знайомство зі мною не буде повноцінним поки не познайомитесь з будинком, з Степаном і моїм садом.

— З радістю, - голосно засміявшись сказала Марина. - А я чула, що тут ще живе Петрович. Це ваш батько?

— Та ні. Ця одна людина з двома іменами Максим і Петрович - це я, - крізь сміх виговорив я. - Проходьте до саду, там в мене зараз яблучний сезон.

— Ходімо, - сказала вона. - Я коли почула крізь паркан голос, подумала, що тут живе молодий культурист, з оперним голосом.

— А тут виявився забутий світом дід Петрович, - розреготався я.

— Ні, ну що ви таке кажете. - далі продовжила, - Нічого собі дідусь, з такими плечима, ростом під два метри і блакитними очима.

— Ахаха, - розсміявся я. - Ходімо-ходімо, за такі компліменти крім знайомства, якщо дозволите, я пригощу вас кавою.

Стежинкою, поміж кущів з одного боку і саджанцями полуниці з іншого, ми пройшли до саду густо засадженого яблунями. Нижні гілки на деяких деревах тримались на деревʼяних підставках, які я змайстрував, щоб дерева не розчахлися під вагою урожаю.

— Вау! Яка краса! Та у вас тут просто мільйон кілограм яблук!

— Так. Цього року особливо великий урожай. Вже аж страшно стає, коли подумаю, що буду з ними робити.

— Ну їсти будете, продасте трохи, може соку надавите?

— Мариночка, можна я буду Вас так називати? 

— Звичайно.