Частина друга

Ловила я, мабуть, якось не так. Навіть прикро. Кілька годин і жодної, навіть малесенької хвостатої. Посумувала трохи, адже це не забороняється, а потім вирізала бутерброди у формі рибок, пожувала - стало начебто веселіше. А з шоколадкою і чайком - зовсім пісня... До речі, пісня. Підняла голову до неба, а там місяць і якось надто тихо навколо. Що б таке тягуче виконати, вічне? Шкода, голосу немає. Ну та гаразд. «Ніч яка місячна, зоряна, ясная, далі забула слова... Ла-ла-ла».

- Співачка, ти спати збираєшся? - Почулося звідкись збоку після другого мого музичного підходу. Тільки не кажіть, що це хтось чув. Середина вересня, будній день, кому взагалі спаде на думку ночувати на озері цієї пори? Ну, крім мене звичайно, у мене привід є.

- Поки не вирішила. - Промовила вже не так чітко, як зранку.

– Зрозуміло. - Сусід присів поруч на МОЮ, між іншим, колоду.

Скосилася на нього виразно, з натяком – навіть не помітив, дивиться на відблиски, ніби тут немає нічого, чи… нікого цікавіше, сидить. Гаразд, нехай сидить. Я не жадібна. Він же Людочку врятував, то я так назвала вкрадену в брата вудку.

– Що, вдома не сидиться? – порушив тишу голос «Рятувальника».

- А вам?

– А я так щомісяця вибираюсь. Три дні, рибалка з ночівлею та обов'язково без гаджетів. Допомагає розслабитись.

 - Ось і в мене релакс.

- З хлопцем розлучилася?

– Та ні. Із козлом. Зустрілася, звільнилася, тепер ось час вільний з'явився.

– Ясно.

- Нічого тобі не ясно... Вино будеш? У мене ще пляшка лишилася.

– Буду.

Плюхнула йому в кухоль з непочатої пляшки, сама взяла залишки першої. Випили.

– Я Влад.

– Віка.

Посиділи… Потім ще випили, і розмова потекла жвавіше.

– От скажи, я гарна?

– Не видно зараз. - промовив він задумливо, але перш ніж я встигла обуритися, додав. – Вранці була гарна.

– Ось. Красива, розумна - у це просто повір, на слово, так би мовити. Далі... Я добра, ні чесно, адже й мухи не скривджу, кусачі не беруться до уваги, вони самі винні. Дітей люблю, готувати вмію. Що ще потрібно?

– Навіщо?

- Заміж. – зітхнула сумно і пробурмотіла. - Всі ось кажуть, що мені туди конче треба, а я сиджу ось зараз з тобою тут і думаю, що я там забула?

– Що?

– А ось їжачок його знає! Той самий, що у тумані. Піди, пошукай, спитай.

- Я заміж не збираюся.

– Ось і я теж… більше не збираюся.

Якийсь час сиділи мовчки, але мені швидко стало нудно. Якщо вже прийшов, то нехай розважає.

– Я тобі душу виплеснула. Твоя черга ділитися драмою.

- Та яка в мене драма, суцільний побут. Домівка - робота, робота - домівка, раз на місяць втеча від усіх.

- Так, знайома до болю ну-у-у-дьга. Наче з мене списав. У чому проблема?

- Зашиваюсь, сотні повідомлень, дзвінки документи і все це і вдень, і вночі. Дістало. – Розумію. Заспіваємо?

– Я слів не знаю.

- Я теж. Кому це колись заважало?

Співали ми доти, доки не закінчилося вино. Потім стало нема чим змочувати горло і в мене почали злипатися очі. Словом, вирішено було згортатися. Забралася в намет, залізла в мішок, як у кокон. Лежу, а сон не йде, ще й вино з чаєм про себе нагадали. Довелося вставати. Хто бродить уночі по кущах? Той, хто попив не в міру. А я ще й ліхтарик не стала брати. «Навіщо?» - думала я, щоб мою голу п'яту точку весь берег бачив? От і бродила в темряві, намагаючись повернутися, звідки прийшла.

Місяць зник за хмарами, ускладнюючи пошуки, але нарешті, спотикаючись і чортихаючись, доповзла до намету. Пролізла всередину, покрутилась. Добре, тепло, правда, хтось дихає мені в потилицю і обіймає за талію...

- Що ти смикаєшся? Спи вже. – промовив на вухо знайомий голос. – Вранці полаєшся, хоча мені вже й так зрозуміло, що ти маєш проблеми з орієнтуванням на місцевості. У трьох соснах заблукала.

– Їх тут не три. І берези переважно. - Ображено пробурчала у відповідь, але йти не стала. Ну, його. Мені і тут тепло, і хочеться спати.

Прокидалась я з усмішкою на губах. Тепло, затишно, сонечко пробивається крізь тонку сітку намету. Посвистує чайник. Повільно, але чітко пробивається в цю ідилію думка про те, де я власне знаходжусь. Очі розкрилися миттєво, тож спосіб шикарний, рекомендую. У наметі крім мене нікого, зате на березі вже готується сніданок. Стоять уздовж кромки води вудки, потріскує невелике вогнище, а я мовчазно стежу, як Влад переміщується між усіма цими локаціями. Що треба говорити в таких випадках, коли вдираєшся до когось п'яна посеред ночі, як сніг на голову? Я вигадати відповідь на це питання не встигла, була захоплена за підгляданням.

– Прокинулася вже? Іди снідати.

Ну, якщо звуть, чому б не погодитися. Почав обід - мовчи, як кіт. Ідеальний спосіб уникнути розмови. Загалом хвилювалася я даремно. Влад дуже тактовно обходив тему моїх нічних блукань, а я її зі зрозумілих причин піднімати теж не прагнула, тож говорили ні про що: книги, фільми, дитинство. З ним взагалі виявилося дуже легко говорити. Мимохідь поскаржилася на свій нікудишній улов, а через десять хвилин задоволено потирала ручки, отримавши у своє повне розпорядження наставника з рибальських премудростей. Як і куди кидати, коли підсікати, що нанизувати. До хробаків та опарів, що  особливо огидно копошаться в коробці, я навіть наближатися не хотіла, тому зійшлися на тому, що цю малоприємну частину він бере на себе, а з мене обід. Після цього справа пішла. І вже через годину я зловила свою першу рибку, хай і невеличку, але сама зловила!