28. Доленосне рішення

Еріка

Тимур, якого нарешті дочекалась, наближається до автівки й різким рухом відкриває дверцята. У цей час чується постріл десь звіддаля. Він змушує мене сполохано оглянутися, зазираючи у вікна, а Тима швидше сісти на сидіння.

– Як все пройшло? – збентежено питаю його.

У цей час мій напарник заводить двигун і прямує на виїзд з провулка, де нас ще не носило. Чомусь не квапиться розповідати про зустріч з місцевим продавцем. А я ще трохи й просто збожеволію від цієї інтриги.

– Еріко, якщо поліціянти питатимуть, що ми робили в провулку Гончих, то скажемо, що заблудились. Ми ж не місцеві, – єдине, що чую від нього. 

І хоч Тим виглядає спохмурніло й тісно стискає щелепи, немов стримує запал, повернувся він без сумки. Я одразу відмітила, що її немає в руках, ще коли він тільки-но вийшов з будівлі.

– Ти повернувся без краденого. Отже, все вдалося? – обережно допитуюся, немов боюсь когось наполохати.

– Так, вдалося, – після паузи понуро повідомляє він. – Маєш гроші на навчання. Навіть більше.

Тепер спираюся на спинку сидіння й широко усміхаюсь. Не пам’ятаю, щоб почувалась настільки щасливою. А тоді знову повертаюся до Тима й пильно вглядаюся в його обличчя, вираз якого не змінюється. 

“Не схоже, що Тимур лиш перенервував. Є ще щось інше”.

– Ти наче не радий, – повертаюсь до нього всім тілом, підібгавши ноги під себе. – Поясни мені все, Тиме, бо я все одно не дам спокою! Що сталося? Тепер я хвилююся… за тебе. 

Останні слова його помітно розчулили, що зрозуміла лиш за поглядом у свій бік. А ще у очах Тимура стільки бентеги, що вона навіть на мене переходить. А отримую підтвердження того, що щось сталося, коли крадій, нарешті, пояснює:

– Мого друга, що був напарником, вбили. Щойно про це дізнався.

– Боже як це жахливо! Співчуваю... 

– І це ще не все. Але спочатку виїдемо з цього небезпечного місця. 

Насуплюю брови й знову напружуюся. Намагаюся здогадатися про що мені сповістить Тим. Поки здогадок немає. І щоб якось зарадити своїй розгубленості, хочу обійняти кошеня, але воно вже заснуло поруч, тому не тривожу.

Як тільки виїжджаємо за місто, Тим гальмує на узбіччі й повертається, зазираючи в очі. 

“Господи, він ніколи не був настільки серйозним?”

– Еріко, вже завтра Герман дізнається, що товар більше не в нас, але повертатися у Догард все одно небезпечно. Для нас обох. 

– Але… я хочу повернутись. 

– Вони впевнені, що ти – спільниця. До цього я лиш припускав цю теорію, бо не хотів тебе відпускати, зізнаюсь. Але тепер я знаю точно, що ти в них на прицілі. 

– Матінко, і як тепер бути? – морщусь. – Уявляю, як вже хвилюються батьки, а окрім того, все моє життя свідоме життя пройшло в Догарді. І своє майбутнє я бачила лише у цьому місті, – очі вмить стають вологими. Схилившись вперед, вкладаю обличчя на долоні, намагаючись абстрагуватись від реальності. 

Чоловічі руки стискають передпліччя, тоді підсувають до себе. Чолом відчуваю доторк губ. Він усього тіла Тимура йде тепло та ніжність. І чомусь навіть у цю недоречну для того мить вкотре роблю висновок, що його наша пригода неабияк змінила. 

– Але ми все-таки можемо спробувати все підлаштувати так, аби всі думали, наче ти весь час була моєю заручницею. Заховаю тебе так, щоб поліціянти швидко знайшли. Вимагатиму викуп, але на місце зустрічі не прийду. У цей час вже буду дуже далеко. Саме так планували з самого початку, чи не так?

– Думаєш, це спрацює? – підіймаю голову до Тима.

– Ми все продумаємо, тому так. І зрештою зможеш повернутись до звичного життя у Догарді, як того хотіла.

Хоч він це говорить натхненно, все єство Тимура випромінює смуток. Навіть хочеться якось зарадити, хоча й сама знаходжусь в халепі. Навіть ще більшій, адже, безсумнівно, він давно вигадав собі план і тепер точно знає куди йому податися і як надалі жити.

– А ти? – все ж запитую. – Як щодо тебе?

– А я поїду далеко й назовсім. Лиш не знаю, як відпустити тебе, Еріко, – він сковтує й опускає очі. Брови весь час зсунуті. – Зізнаюсь, планував своє подальше життя у Догард, але тепер все пішло шкереберть, тож… – міцніше притискає до себе.

– Яким воно мало бути, Тимуре? Оце життя, яке планував… – питаю чутливо, зазираючи в очі, а в самої душа рветься на частини, бо розумію, що зараз прощаємося. А я прив’язалася до цієї людини. Аж занадто.

– Я хотів зав’язати зі своєю діяльністю, легально започаткувати якусь свою справу. Можливо, продавати деталі для автівок або перевозити автомобілі у Догард звідти, де вони коштують значно дешевше. 

– Обидві ідеї – чудові. І ти, певно, зможеш цим займатися в іншому місті, – зауважую нервовим голосом, закладаючи неслухняне пасмо за вухо.

Тимур важко зітхає. Весь час роздивляється моє обличчя, немов намагається запам’ятати. Втім, все одно його не забуде, бо воно зображене у нього на руці як пам’ять про наше дозвілля у Ростріті. 

– Звісно, я можу поїхати, знайти чим себе зайняти у новому місті, але там не буде тебе, Еріко, – Тимур чітко промовляє кожне слово. – А я не готовий прощатися. Ще навіть не спробував твою фірмову перепілку, – ледь посміхається.

– Тобто… зараз не готовий?

– Взагалі. Знаєш, ти дивним чином повпливала на мене і змінила бачення буквально всього, – відпускає зі своїх обіймів, але погляд не відриває. – Не думав, що якесь дівча здатне так влізти в голову і навіть в душу. Але це сталося, хоча я й боровся з почуттями. І попри те, що завжди вважав себе непридатним для серйозних стосунків, тепер понад усе жадаю тебе забрати з собою на той острів, куди зібрався сам. Хочу бути з тобою й дбати про “нас”. Це щось зовсім нове для мене, але я впевнений, що впорався б, бо дійсно цього хочу.  

– Ох ти й ошелешив мене своїми зізнаннями…

– Втім, як вже зрозумів, ти хочеш повернутись у рідне місто. Це означає, що ми прощаємося.

– Все настільки складно. Я б теж не хотіла прощатись, але…