27. Зустріч з Даміром

Тимур

В дорозі вже декілька годин, а на жодний блокпост поки що не натрапили. Від цього з’являється надія, що все-таки вдасться добратись до провулка Гончих без перешкод. На мить повертаю голову до Еріки, моєї проникливої дівчинки, що знайшла носій, й усміхаюся. На ньому дійсно може бути цінна інформація. Але це якщо пощастить, а з моєю удачею… 

         Еріка вже не виглядає набундючено, хоча нещодавно була настільки зла через те, що продав частину награбованого, що вже й не сподівався, що зможе пробачити. Тепер розлого сидить, склавши ноги в позі «лотос», й гладить кішку за вушком, щось ніжне їй шепочучи. А я надалі лиш крадькома спостерігаю за ними й втішаюсь, що вони обоє зі мною в авто. 

До речі, з самого початку не планував у Ростріті позбуватися крадених речей й тепер почуваюся несусвітнім бовдуром. Думав, зупинюсь на тій прикрасі, яку продав першу, але наше життя у мегаполісі набуло настільки солодких смаків, що не зміг зупинитися. Так само не вистачило духу, аби повідомити Еріці, що вже час пригальмувати. Адже вона була настільки щаслива, коли вгоджав, купував той клятий одяг, а наостанок ще й повів у ресторан. Мене ж немов перемкнуло після того, як побачив свою спільницю з тим багатієм на яхті. Ревнощі обпікали зсередини, наче ця дівчинка належить лише мені. Бо ми таки зблизились і це було досить відчутно, хоча й довго боровся з тягою до Еріки, намагався контролювати свої бажання щодо неї, поки, зрештою, не усвідомив, що просто не здатний на це. Почуття в мені виявились сильнішими, і мене тягнуло до цієї дівчини не лише фізично. Зародилося щось значно більше, і воно цілком заполонило мене й прикувало до дівчати, яке отак випадково увірвалось в моє безладне життя. 

         – А що ти приготувала? – цікавлюсь, згадавши, що було до того, як з’явилися четверо вершників апокаліпсиса. 

         Поки не звернувся, Еріка сиділа схиливши голову. Я відірвав її від похмурих думок, тому тепер вона виглядає вкрай розгублено. Повертається до мене обличчям, привідкриває ротик, обкантований нюдовими губками, і проникливо зазирає на мене. У неї неймовірні очі – карі з вкрапленнями медових відтінків.

         – Що, даруй?

         – Ти щось несла, – нагадую. – З того майстер-класу. Я бачив з балкона, як тримала в руках накриту тарілку. 

         Вона сумовито опускає очі до кошеняти на руках.

         – Так, несла... Шкода, що не поснідали. Я приготував перепілку з овочами. 

         Усміхаюся у відповідь, а у самого вже й слина у роті зібралася. Сьогодні ще нічого не їв, а живіт вже аж зводить. 

         – Дійсно, шкода… – підтискаю вуста. – Можемо хоча б зупинитися біля найближчої заправки, щоб придбати щось поживне, – пропоную.

         – Як хочеш. Особисто у мене апетиту вже немає, – байдуже відповідає Еріка. 

         Тоді опускає сидіння й прилягає, повернувшись до вікна. Відчуваю наскільки вона засмучена, але не знаю, що саме гнітить найбільше. 

         – Хвилюєшся? – не витримую і цікавлюсь.

         – На диво, вже ні.

Допитливість мене перемагає, але в першу чергу хочу чимось зарадити Еріці, тому гальмую, трохи з’їжджаючи на узбіччя.

– Тоді що бентежить? Розкажи, – повертаюсь до неї корпусом наскільки це вдається і пильно вслухаюся. 

– Тимуре, ти не відчуваєш якесь спустошення? 

– Відчуваю, – чесно зізнаюся, кивнувши.

– І що з ним робити? 

Еріка на мене дивиться так само розгублено, як при першій зустрічі, коли застав її у ванні. Тільки цього разу хочеться її пригорнути. Мабуть, це вже увійшло у звичку.

– Ну-у… якщо є пустоти, їх треба чимось заповнити. 

Еріка насуплює брови, чим показує, що не розуміє мене. Я і сам себе не розумію. Говорю нісенітницю, а сам не можу відірвати погляду від соковитих губ.

– Чим заповнити? – питає вона після паузи.

Вдаю, немов зосереджено щось обдумую. При цьому чухаю потилицю.

– Знаєш, є у мене дещо… чудодійне. Можна спробувати.

Торкаюся її губ своїми. Ненав’язливо, ледь коштуючи. Чомусь здається, що мене зараз відштовхнуть, але Еріка одразу відповідає на поцілунок, наче його й чекала. Мені лиш залишається обійняти її плечі, чого дійсно хочеться. І пригорнути.

На якусь мить уявляю, що цей наш поцілунок останній. Ця бісова думка, яка з’явилась нізвідки, змушує притиснутися до Еріки сильніше. Тепер хочеться затриматись, але водночас з тим розумію, що не можемо собі дозволити таку розкіш. Є ймовірність, що переслідувачі виїхали з Ростріта слідом, а наражати свою звабливу спільницю на нову небезпеку зовсім не хочеться. До речі, за себе, на диво, так не хвилююся. 

– Треба їхати, Еріко. Гаразд? – трохи відхиляюсь назад, але зоровий контакт не розриваю. 

Вона із сотнею запитань в погляді лише киває. Відчуваю, що чимало чекає від мене: захист, обіцянки. Жадає, щоб став опорою для неї, а тим паче зараз, коли почувається настільки вразливою та беззахисною. Але не знаю, чи зможу дати так багато, тому, стиснувши вуста, відводжу очі й зосереджуюсь на дорозі. Однак думки ще довго не дають спокою. Кишать, з’їдають зсередини. Прагматичний розум та дурне серце розривають на дві частини, тому ніяк не вдається прийняти рішення щодо майбутнього, яке настане, якщо вдало здихаємося награбованого. Я досі не знаю, що скажу Еріці, але вона у будь-якому разі чекатиме моїх пропозицій. І хоч спочатку домовлялися, що інсценуємо те, що викрав її, аби ніхто не подумав, що Еріка була моєю спільницею, тепер вже й щемливо уявляти наше прощання та моє життя без неї. Чомусь впевнений, що воно буде безколірне й ганебне, а я рано чи пізно таки загримлю до в’язниці, ще й надовго. І цей сценарій майбутнього настільки паскудний, що, коли уявляю ці картини, стискається у грудях. 

“Але хіба є інші варіанти розвитку подій? – звертаюсь до себе голосом поважного наставника з фільму, який нещодавно дивився. – Понад усе хочу, щоб наша пригода у Ростріті продовжувалась, але це край. І вже ніколи більше не повернуться ті чудові часи. Ніколи більше…”