26. Несподівана знахідка

Еріка

На вулиці знову схиляю голову, щоб волоссям заховати обличчя. Нічого підозрілого не бачу, але бажання забратись якнайдалі вкорінилось в мені, ще як тільки побачила тих чоловіків. Бездумно кидаюся вперед, щоб перейти дорогу, як раптом чую протяжний сигнал і одна з автівок зупиняється впритул, торкнувшись бампером колінець. За інерцією долонею однією руки впираюся в капот, а іншою до себе міцніше притуляю нещасну кицю. Емоції змушують міцно замружити очі й напружитись усім тілом.

“Це за мною…” – проноситься в думках, але коли наважуюсь підняти очі, на водійському сидінні бачу Тимура. І це просто якесь чудо. Від його вигляду всередині все тріпоче від щастя. Тепер прудко обходжу авто й застрибую на переднє сидіння біля нього, лише краєм ока помічаючи, як у Мусі здибилась шерсть від того, що відбувається.

– Тимуре… – хочу кинутись йому на шию, але крадій різко тисне на газ, від чого тягою мене притискає до спинки сидіння. 

– Еріко, чому кидаєшся під колеса?! – з осудом питає він, а тоді одразу м’якшає: –  Я вже знаю, що за нами прийшли. Вони тебе хоч не бачили? Не чіпали? Все гаразд? – швидким поглядом оглядає мене, а тоді помічає на руках кішку.

– Так. А де весь час був ти? 

– Бачив, як вони заходили в готель, тому встиг залишити номер і за цей час орендував Форд. На ньому й залишимо Ростріт.

Видихаю з полегшенням. Отже, ми встигли вчасно забратись з “Рошальє” і при цьому ніхто не постраждав. А от Тим виглядає напружено, немов його щось турбує ще, окрім того, що нас переслідують. Але зараз не час для відвертих розмов. Він досить швидко веде автівку на виїзд з Ростріта і мені не віриться, що нам треба покинути це райське місто. Від цього поступово накочується журба.

– Хоч встиг забрати награбоване? – про всякий випадок запитую.

– Як інакше?

Киваю і згадую, що у мене в номері залишились покупки – цілий гардероб, а в його номері – велосипед, який не встигли повернути. Тільки зараз розумію, скільки грошей було викинуто на вітер за час нашого перебування в мегаполісі. Але з іншого боку, якби не наш розгульний спосіб життя, це місто не запам’яталося б настільки яскравими, насиченими фарбами. 

– Тимуре, ми їдемо у провулок Гончих, так? Шлях вже безпечний? – цікавлюсь, погладжуючи голівку Мусі, на що та нявчить. 

– Все гаразд, Еріко, – лиш відмахується крадій. І ця відповідь мене не влаштовує.

– Що гаразд?! Нічого не гаразд! – викрикую. – Господи, поговори зі мною, поясни все, бо я просто з глузду зійду. Ти що, не розумієш це?

– Все я розумію. Заспокойся.

– Просто… все відбувається настільки швидко. А я… наче й знала, що цей день прийде, але тепер розумію, що не була готова тікати знову, – занурюю пальці у волосся. Хочеться плакати. Ледь стримуюсь.

Цього разу Тим повертається до мене зі співчутливим виглядом. Намагається дібрати слова, це дається йому непросто.

– Еріко… – видає чуттєво, що зазвичай йому не властиво. – Зараз найголовніше те, що нам вдалося виїхати. Повір, я теж не в захваті, що треба тікати. Зате вдалося дізнатися про один шлях, який безпечніший від інших. Сподіватимемося, що блокпости не трапляться дорогою. Нам у будь-якому разі вже не можна залишатися у Ростріті. Ти ж це розумієш?

– Тобто і їхати ризиковано, і залишатись у місті теж… – понуро роблю висновок, скиглячи задерши голову від приреченості. 

– Так, зате якщо вдасться добратися до провулка Гончих – все закінчиться. 

Спираюся на спинку й повертаюся до вікна. Вже й не знаю, чи тішитись цьому “все закінчиться”. На початку нашої пригоди його чекала понад усе, а тепер розумію, що воно означає не тільки те, що нас перестануть переслідувати, але й те, що мені доведеться повернутися до колишнього життя. Тепер воно мені дійсно видається геть нудним. А найщемливіше те, що прощання з Тимуром неминуче.

Щоб відволікти себе від гнітючих роздумів, розглядаю як не салон автівки, то вид за вікном. От тільки все зливається в бурі плями й розпливається перед очима.

– Навіть велосипед не повернули… – промовляю, аби лиш не мовчати.

Мого напарника згадка про наш двомісний веселить. Він видає грудний сміх, трохи розслабившись після цього, і наїжачує волосся, нагадавши себе у той день, коли познайомились. 

– Еріко, тебе справді саме це зараз бентежить? 

Цокаю і закочую очі.

– Мене багато що бентежить, Тимуре, – знову відвертаюсь до вікна. 

– Якщо хочеш, напишу власнику, що його таратайка в номері готелю. Захоче – забере.

Тим бере телефон і нашвидкуруч набирає повідомлення. Тисне “надіслати”, щоб це бачила. 

– Задоволена? 

– Цілком.

– От і добре, – киває, а тоді спускає вікно й несподівано жбурляє у нього свій мобільний. – Тільки тепер доведеться інший телефон придбати. 

Вже й шкодую, що згадала про клятий велосипед. Я так й не навчилась продумувати кожний крок, а без жодного засобу зв’язку тепер їхати ще більш боягузливо. Краще б прикусила язика!

Тим часом продовжую блукати очима салоном. Увагу привертає дорожня сумка на задньому сидінні.

– Можливо, краще перенести крадене в багажник? Все-таки авто не тоноване. Як думаєш, Тиме?

– А це ти, до речі, вдало підмітила, – киває той. – Я не проти. І, до речі, було б добре сумку чимось накрити, оскільки не допетрали замінити її на іншу. Спробуй щось вигадати.

Відпускаю Мусю на заднє сидіння і сама перелажу туди, а далі зазираю в багажник. На жаль, не знаходжу чим накрити награбоване. Зрештою, відкриваю сумку, щоб поглянути, чи не знайдеться щось доречне всередині. З допитливості й нудьги оглядаю цінні дрібнички й дещо помічаю.

“Чи це мені здається?” – роздумую, підійнявши сумку, аби оцінити її вагу.

– А чому тут так мало всього? – у дзеркалі вдивляюсь в обличчя Тимура, яке видно лиш наполовину.

Крадій повертається до мене й вимогливо просить:

– Еріко, закрий сумку!