25. Четверо безсмертних

Тимур

Прокинувся в гарному настрої. І хоч всі останні дні, які ми провели з Ерікою, були незабутніми, вчорашній вечір став особливим, навіть попри ту поїздку на велосипеді, яка чомусь не здавалась ганебною. А все тому, що поруч була ВОНА. 

“І чому настільки шаленію від тієї відміннички, яка тепер вже “більше ніколи”?

Простягаю руку, щоб обійняти дівоче тіло й притиснутись ближче, але натикаюся лише на холодну збиту подушку.

“Дідько, вона пішла на той майстер-клас з кулінарії…” – пригадую, почуваючи себе покинутим. Смішно через це відчуття й навіть лякає, що прив’язався до Еріки, але навряд чи зможу з цим щось зробити. – “Хочу, аби вона якнайшвидше повернулася”. 

Підіймаюся й виходжу на балкончик. З самого ранку спекотно. Не пам’ятаю, який сьогодні день, але підозрюю, що вже початок літа. 

Приймаю душ. Стискаю між губів сигару, яку вчора придбав, і міркую, чи можна палити в номері. 

“Твою ж… Коли я став морочитися таким?!” – пирхаю, однак знову виходжу на балкончик.

Вже й забув, коли палив востаннє. Позбувся цієї звички, коли не було за що купувати папіроси. Давно це було.

Затягуюсь. Випускаю дим, віддаючись процесу. Пізніше намагаюсь подумки згадати на що ми з Ерікою витрачались останнім часом, бо мої кишені помітно спорожніли. А ті гроші були навіть не мої. І знову брати чуже не хочу, але вибору немає. От тільки відчуваю, що це погано закінчиться. Й взагалі, було б розумно вже давно натякнути Еріці, що я – не магнат. Але ж це вкрай принизливо! І от тепер я не знаю, як нам надалі виживати у дорогому місті, де моя подруга не на жарт розгулялася. І саме я в цьому винуватий, зізнаюсь.

Зрештою, думки повертають мене до намірів започаткувати свою справу, яка дозволила б підняти власний рівень життя. Тим паче маю надійно захований капітал, який міг би стати початковим. І тепер починаю продумувати деталі в той час, як спостерігаю з поверху, як внизу сновигають метушливі люди. Враз серед них з'являється чарівна німфа в білій короткій сукні. Волосся зав’язане у хвіст на потилиці. У руках щось обережно несе. Здається, накриту металічною кришкою тарілку. 

“Зараз мене Еріка потішить якось смакотою…” – мимовільно облизуюсь і відкладаю сигару, видихаючи залишки смердючого диму. 

Зустрічати свою напарницю не кваплюсь. Чекаю, коли сама прийде. І тільки вона входить в готель, як до його входу під’їжджає темне авто, з якого виходять четверо міцних чоловіків. Це змушує мене з бентегою відхилитись назад й заклякнути, спостерігаючи за цими незнайомцями. У цей час щось наче нашіптує мені бути пильним та обережним.

“Вони ж не за нами?” – тим часом роздумую, а всередині все перевертається і адреналін пускається венами. 

Як тільки вони входять у готель, прудко нагинаюсь до ліжка й дістаю сумку з награбованим, телефон і пістолет. Оббігаю велосипед, який досі не повернув, і, нашвидкуруч одягнувши чорну футболку, залишаю номер. Все ж не впевнений, що ті горили прийшли за нами, але мушу перестрахуватися. 

Оскільки поверх має виходи з двох сторін коридору, логічно, що “гості” прийдуть саме з головного, який знаходиться по праву руку, або з ліфта. Тому прямую вліво і встаю за рогом, повернувши до сходів. Спираюсь до стіни й крадькома визираю. 

Усі четверо чоловіків не змушують довго чекати. Через декілька хвилин виходять з ліфта й гордо крокують світлим коридором, немов чотири безсмертних кати. 

“Отже, вони за нами, точніше за мною… – роблю невтішний висновок. – Ще й, як на зло, Еріка десь затрималась”.

І варто мені згадати про неї, як моя зваблива спільниця приїжджає на іншому ліфті й, повільно крокуючи вперед, оглядає гостей біля мого номера. Стискаю щелепи. На думках лише лайка. Міркую, як вчинити, що ледь мізки не закипають.

“Якщо повернусь за Ерікою – ці головорізи обох спіймають. Вірогідність на невдачу надто велика”. 

Еріка вже й сама зрозуміла, хто мої гості, бо швидко прямує у свій номер, схиливши голову так, щоб волосся спадало на обличчя. 

“Молодчинка! – горджусь нею, а тоді розумію, що саме через це дівча зараз можу втратити себе. – Тимуре, про що взагалі думаєш?! Треба негайно забирати ноги! Зовсім вже розплився під чарами цієї русалки! 

 Кидаюсь до сходів і, тихо ступаючи, спускаюся до зони рецепції. Озираючись, кладу свою карту-ключ на стійку – і без будь-яких пояснень назавжди залишаю готель. 

“Потрібна машина”, – ошаліло вирішую надворі в той час, коли перебігаю на паралельну вулицю. Побічно в пошуці мобільного шукаю, де в Ростріті можна орендувати автівку. І як тільки знаходжу, на таксі направляюся за адресою, вказаною на сайті. На щастя, їхати недалеко. Декілька хвилин під часте серцебиття – і вже на місці. Обираю собі найдешевший Форд і, як тільки виїжджаю на ньому на дорогу, набираю свого знайомого, аби дізнатися, чи де наразі розставлені блокпости дорогою з Ростріта до провулка Гончих. І, на мою удачу, таки знаходиться один звивистий шлях, яким можна спробувати добратись цілі з найменшим ризиком. 

Тепер впевненіше стискаю кермо. Однак важке дихання помітно здіймає груди. Серцевий ритм ще більше пришвидшується. Вже й на скроні тисне від напруги.

“Як же Еріка? Що буде з нею? Ті бандити ж не чіпатимуть її, правда? Все-таки крадій – я. Лише я! – роздирають роздуми дорогою. – І навіть якщо вони її притиснуть, Еріка розкаже правду. Тоді мене шукатимуть пильніше, зате її відпустять. Нехай так і буде!”

Мої демони нав’язливо нашіптують, щоб не зважав на цю малу й швидше забиратись з мегаполіса, поки є така можливість, але при цьому почуваюся паскудно, як ніколи. 

Ідеальний світ тріснув й розсипався на дрібні друзки. Ще годину тому я почувався щасливим і відчував, що все йде правильним шляхом, а тепер до мене знову повернулось переконання, що я – довбаний поганець, який не має нічого святого. Разом з тим з’явилось щемливе відчуття, що вже ніколи більше не відчуватиму того тепла у грудях за який варто подякувати Еріці. Тепер у цьому місці порожнина, що розповзається тілом все більше, що далі від’їжджаю.