24. Надто шалено

Еріка

Раптом мій погляд впадає до двомісного велосипеда неподалік. Його освітлює ліхтар, і це дає зможу краще роздивитися синій транспорт на фоні набережної, вздовж якої тихо тече річка.

– Не хочу в готель, – зазираю Тиму в очі. – От якби завершити вечір поїздкою на… велосипеді, – киваю в відповідному напрямку. 

Тепер Тимур змушений повернутися в той самий бік. І хоч його вираз обличчя не бачу, уявляю наскільки високо піднялись його брови.

– Еріко, ти серйозно?

– Угу, – змахую, як примхливе дівча. Або я така і є. 

– Але це дивитиметься абсурдно. Я – в костюмі, а ти – в вечірній сукні.

– То й що? Ти когось знаєш у Ростріті? Ні. І я – ні. Байдуже на думку перехожих. Окрім того, чому ти думаєш, що ми виглядатимемо як божевільні? Хтось навіть подумає, що ми –шалені закохані. 

Після сказаного прикушую язика, бо зазвичай будь-які натяки на те, що ми – пара, відлякують Тимура. І вже навіть чекаю, коли він виплюне своє різке “ні”, але…

– А що, поїхали! – несподівано звучить у мене біля вуха й Тим ступає у напрямку велосипеда. Навіть доводиться наздоганяти.

Підходимо до пристаркуватого чоловіка й гордовитий крадій питає ціну, а тоді проплачує двоколісного аж до ранку.

Сміючись, вилазимо на цей незвичний для нас транспортний засіб. Втримати баланс, виявляється, важче, ніж могли уявити. Зрештою, на нервовому підґрунті починаю реготати дужче в той, час як Тим стає вкрай зосереджений. Вже й навіть шкодую, що затіяла таку ганебну розвагу. 

– Ти кататись, взагалі, вмієш? – питає він. 

– А хто ж не вміє? 

І після його питання ми, нарешті, починаємо їхати рівно. Він – ззаду, а я – попереду. І варто мені підняти очі, споглядаючи вид затишної вулички перед собою, як вдається відчути захват від поїздки. 

– Тимуре, тобі як?! – голосно цікавлюсь, ледь повернувши голову. 

– А тобі? 

– Подобається. 

– Мені теж, – коротко відповідає він, але у мене виникають сумніви щодо його щирості.

– Знаєш, ти сьогодні не схожий на себе. Підлаштовуєшся, хочеш вгодити. Чому так поводишся? 

На жаль, не можу бачити його обличчя, особливо кортить зазирнути в очі. Але не поставити це запитати не могла, бо воно мене мучить від початку дня. 

– З чого ти взяла? 

– Власник Гелика на велосипеді – це як у спеціях запечений лосось у кориті для свині. Пробач за недолуге порівняння. Загалом, ти поводишся не властиво собі.

– Що ж, дякую за лосося, але все дійсно не настільки погано, – зізнається Тимур. 

Мені важко довести, що він кривить душею. Хоча, можливо, це й не так. Хтозна. Лише з часом відпускаю свої підозри й починаю знову насолоджуватись поїздкою. Ми зараз справді, немов закохана пара. І… я б хотіла, аби ми нею були. От тільки розумію, що теплим почуттям, які зародились в мені, не судилося перерости в більше, бо в цьому немає сенсу через відчутність взаємності. Я не дозволяю собі втопитися в цьому чоловікові, хоча й цього нестямно хочеться. Часто замість того, щоб сказати Тиму щось ласкаве й ніжне, мені доводиться прикусити язика. І знову, і знову нагадую собі, що наша історія матиме кінець, і що він вже чекає нас за найближчим поворотом. 

 – Тільки не звертай на центральну вулицю. Краще їздитимемо вуличками, – просить Тимур, нагадуючи про наше становище.

Зрештою, повертаю у провулок між невисокими цегляними будинками, на балконах яких рясно заквітчано. Сюди погано надходить світло від ліхтарів і найяскравішим джерелом світла є яскрава вивіска над розфарбованими графіті дверима.

– Еріко, поглянь! – привертає мою увагу Тимур. – Ану, зупинімося!

Спільно з ним зупинивши транспорт, роззираюся, але нічого не привертає моєї уваги. 

– Тимуре, ти про що?

– Колись хотіла татуювання? – він мружить очі.

– Я? Ні, звісно!

– Ну так, та Еріка, що з Догарда, не хотіла, вірю, а ця, що з Ростріта?

Ставлю пальчик на підборіддя й в роздумах закочую зіниці наверх вбік. 

– Хмм… А ця Еріка… цілком можливо й погодилась би. 

– От я й подумав, що було б непогано, якби щось пам’ятне залишилось про нашу маленьку пригоду. Отже, ти «за»? – з азартом питає Тим. 

Гублюсь, бо не до кінця розумію його пропозицію.

– Маєш на увазі парні тату? 

– Ти що? Ні, звісно! – морщить носа. – Парні – для подружок. Я пропоную, щоб кожен щось набив на згадку про Ростріт. 

 – А-а-а… Але ж це спочатку треба знайти салон, ескізи… – повільно від розгублення бурмочу.

– А навіщо відтягувати? Салон перед нами, а ескізи тобі запропонують.

І лише зараз звабливий крадій киває до дверей з вивіскою. І коли читаю напис на ній, розумію, що ми знаходимося біля цілодобового тату-салону.

Тимур квапливо береться ховати велосипед за кущаками неподалік, накриває його гілками, великим листям, коли стою, немов вкопана, й нав’язливо проводжу пальцями по одному й тому ж пасмі волоссі. Думки змішані, тому рішення щодо пропозиції Тимура прийняти не вдається. 

– Не думала, що такі заклади працюють вночі, – кажу, коли він вже підходить до мене.

На це Тим косо усміхається й гонорово пояснює:

– Це Ростріт, дівчинко! 

Тоді обходить мене й, відчинивши двері, пропускає всередину салону першою. 

– Можливо, даси більше часу подумати? – питаю, зупинившись біля дверей. – До завтра, скажімо.

– Еріко, як не наважишся – нічого, – примовляє. – Сам зроблю. А тобі я ж лише запропонував.

Коли опиняємося в затемненому приміщенні з підсвіткою від лампочок, що простягаються в два ряди вздовж стелі, маю змогу роздивитися на стінах невеликі картини в чорних рамах з чудернацькими малюнками. 

– До речі, от тобі й ескізи! – показує на них Тимур. – Давай тобі такого двоголового дракона на груди наб’ємо? – регоче.

А я за такий жарт даю легенького запотиличника. А тоді помічаю чоловіка, який щойно вийшов з сусідньої кімнатки.