22. Він – галантний

Еріка

Зранку прокидаюся від смуги сонячного проміння, що лягає просто на обличчя. Розплющую очі і впираюсь поглядом у білосніжну натягнуту стелю свого розкішного номера, у якому класичний стиль перегукується зі скандинавським. В пам'яті одразу виринають події вчорашнього дня, особливо вечора. Яхта. Спокусниці біля Тимура. Мій настирливий кавалер. Новина про небезпеку. Шлюпка. І з цього всього найбільше бентежить те, що нас могли б впізнати й притягти до відповідальності за вкрадене. Впевнена, що мені з Тимуром пощастило, оскільки він швидко зметикував і доправив нас до берега. Окрім того, не довелося шматувати душу питанням – залишитись з незнайомцем чи піти. На той час алкоголь непогано розслабив, тому й спокусилась на чари чужинця. А ще Тимур розсердив своїм вибриком. Але в дечому він мав рацію: сьогодні я вже картала б себе через близькість з чужим чоловіком. І якщо говорити зовсім відверто, не дуже й то вабив мене той чоловік. Не іскрилося між нами і не розходився струм тілом від його дотиків, як це бувало з Тимуром. А тепер навіть бридко згадувати, як багатій хтиво мене розглядав, сопівши від задоволення. 

“А що як більше не зустріну чоловіка, який зможе довести мене до апогею так, як це вдавалось Тимуру? Що як лише цей чоловік – найкращий з усіх, кого мені судилось зустріти на своєму шляху, і лише в його обіймах здатна відчувати настільки всеохоплююче умиротворення?” – з цією бентежною думкою рушаю прийняти душ. 

Краплі стікають тілом, змушуючи остаточно прийти в тонус. Сьогодні ми запланували пройтись по магазинах і щось мені підказує, що Тимуру це швидко набридне, але я бодай спробую показати цьому чоловіку себе з іншої сторони. 

“Маю ж я хоч чимось бути йому корисною!”

Поки сушу феном волосся, вирішую при першій нагоді поцікавитись у Тимура, наскільки ще затягнеться наш відпочинок в Ростріті. Адже це дійсно відпочинок. Я навіть почала забувати, що ми переховуємося, поки вчора не довелося тікати з яхти. Зрештою, вирішую не затягувати зі своїм питанням, тому одягаюся й рушаю на вихід. Але варто мені відчинити двері свого номера, як Тим в костюмі повстає навпроти. Аж підстрибую від несподіванки. 

– Господи! Якби тебе не знала, то вирішила б, що підслуховував або підглядав.

Він щиро усміхається, дивлячись у вічі. 

– Доброго ранку, Еріко.

Трохи схиляю голову вбік і мружу очі, розглядаючи його діловий вигляд, особливо бездоганно зачесане волосся.

– Ти сьогодні якийсь галантний, чи що… З чого це в костюм вбрався?

– Ми ж йдемо поміж людей. От і одягнувся відповідно, – пояснює він.

Мені не вдалося зловити зв’язок і розгадати його логіку, лише закралась підозра, що він вчора на солідних дядечок на яхті надивився. Зрештою, вирішую не акцентувати на його зовнішності. Боюся, що піде й переодягнеться у спортивне, а я ж хочу хоч раз з таким гідним чоловіком пройтися в парі. 

– Добре, Тимуре. Викликай таксі, – кажу, коли зачиняю номер. 

А тоді до моїх вух діловим голосом диспетчера линуть слова крадія:

– Ваша машина при вході. Виходьте, будь ласка. 

Не можу не засміятися. Киваю і в ряд рушаємо на вихід готелю. А при вході вже й дійсно чекає автомобіль, а саме кабріолет у стилі ретро.

– О-о, ти орендував авто? – підіймаю брови. 

– Можемо собі дозволити, – пояснює Тимур з невластивою йому надмірністю.

– Здається, хтось перейняв від вчорашнього оточення манеру поведінки, – регочучи, сідаю в автомобіль. Тимур навіть допомагає, підтримуючи за ручку. – До речі, ще довго нам розважатися в Ростріті? Мабуть, вже й гроші закінчуються. 

Помічаю, як мій напарник важко видихає. А коли сідає на сидіння водія, пояснює, усупереч своїй реакції: 

– Не закінчуються. Все гаразд. Декілька днів ще відсидимося, а тоді дізнаюся, чи можна виїжджати. 

Така відповідь мене цілком влаштовує, оскільки у цьому мегаполісі мені подобається, а ще більше все те, що відбувається з нами. 

Як тільки крадій заводить двигун і одягає чорні окуляри, я їх відбираю й чіпляю собі на ніс, як вже робила раніше. Тим у відповідь лиш хмикає, але не сперечається. Міцніше стискає кермо – і рушаємо з місця, привертаючи автомобілем увагу перехожих.

Мій напарник не одразу направляється до торговельного центру. Спочатку катаємося мальовничими вуличками мегаполіса, а тоді районами, де дзеркальні хмарочоси сягають вище хмар. Лише зараз вперше маю можливість розгледіти велике місто у всій красі. І найбільше вражають високі чудернацьких форм фонтани та асиметричних форм будівлі. А старі хіти з магнітоли ще й додають нашій екскурсії барв та драйву.

– Чого ти такий щасливий? – запитую, коли помічаю, як широко усміхається мій шалений водій. 

Всю поїздку тримаю рукою волосся, яке розвивається на вітру, особливо при поворотах. Лише зараз відпускаю.

– Просто чудовий настрій, – пояснює він. – Та й немає приводу страждати. Нас досі не впіймали. І можемо надалі жити, як заманеться. До речі, сьогодні теж неймовірно проведемо час. Тобі сподобається. 

– Ти ж не про шопінг? Мабуть, щось вигадав на вечір? – висуваю підозру.

– Так, Еріко.

– І це буде щось мегафеєричне? 

– Я б сказав, що незвичне, – інтригує він. – Принаймні для мене.

Обожнюю цей стан передчуття чогось з розряду “вау!”. От тільки хвилююся, щоб Тим не вигадав щось таке, як от вечірка на яхті, бо вже хочу відпочити від подібного.

Ще цілу годину катаємося на нашому кабріолеті, який привертає увагу здебільшого чоловіків та хлопців. Вони обговорюють це авто, тицяють пальцями, а дехто намагається сфотографувати, але в цьому випадку Тимур тисне на газ, аби ми не опинилися на світлинах. Все-таки нас досі шукають!

 За час поїздки я встигла зголодніти, тому зробили зупинку, аби поснідати жульєном. А тоді, нарешті, Тим припаркувався біля багатоповерхового торговельного центру – і ми рушили сходами до найнижчих підвальних поверхів.