21. Вона – особлива

Тимур

На яхті грає джаз. Настрій на висоті. Почуваюсь одним з присутніх вельмож, бо в такому оточенні інакше бути не може. Гнітить лише усвідомлення, що саме я – найжалюгідніший чоловік на цій посудині. 

“Куди ж рівнятись до цих багатіїв?”

Повільно ступаючи за напоями для нас з Ерікою, продовжую пильно розглядати присутніх. Відверто заздрю їм. І вперше в житті у мене з'являється настільки нестямне бажання покращити рівень свого життя. Хоча б спробувати! 

“Але для цього треба започаткувати щось своє і гарбувати, як проклятий, хіба ні?”

Надалі теоретично розмірковую, чим міг би займатись: “Чим не варіант приганяти автівки з мегаполіса Амрео? У них вони за безцінь, а в Догарді на продажах можна було б непогано заробити. До речі, при цьому не довелось би навіть порушувати ніяких законів. Або можна, скажімо, підрихтовувати й продавати запчастини до автівок. Нічого складного, а ще в мене є знайомий, який таким давно займається. Хоча ні, у цій справі багато не заробиш. Ще й гроші винен тому друзякові, – згадую, зсунувши брови. – Отже, цей варіант відпадає… Треба ще думати”.

Бармен, здійснюючи прудкі кругові рухи, жонглює пляшками й розливає спиртне у келихи гостям. Біля стійки чимало гостей. Більшість з них чоловіки, але є й дві славних лялечки. Мої ноги машинально ведуть у той бік, де вони щось обговорюють і регочуть грайливим сміхом.

“Якби Еріка не чекала, я б затримався”, – вирішую, стишуючи ходу, а тоді замовляю напої.

Бармен киває до мене й побіжно підсуває до звабливих дівчаток два келихи, де у прозоро-блакитних коктейлях плавають по вишні. І поки одна з дівчат мило йому дякує, а інша мене настирливо розглядає.

“Диявол! От як втриматись, щоб не підійти ближче і не затіяти розмову? А з іншого боку, чому я не маю цього робити? Ми з Ерікою не в стосунках!”

Коли мені ставлять келих з елітним міцним напоєм, я дістаю купюру, але одна з цих кралечок швидше підсуває бармену свою.

– Заплачу за цього красунчика, – каже з харизмою, і її білява подружка звабливо блимає мені очиськами з довгими віями. 

Здіймаю брови від здивування. 

– Ти? За мене? – виривається мимовільно, бо це нагадує який жарт.

– Та-ак. Це ціна за цікаве проведення часу за келихами, – грайливо протягує темненька, яка щойно мене пригостила. – Поки не доп’єш – не відпустимо. 

Сміюся, опустивши голову.

“Яка ж чудасія!”

– Гаразд, доки не доп’ю, – підіймаю келих з льодом, а тоді опорожнюю його, не відірвавши губ. 

– Повторіть! – вигукує темненька до стійки бармена, а тоді киває до мене пальчиком: – Ми не обговорили правила, любчику. Швидко пити не можна.

– Вперше чую, – демонстративно зауважую. – Дасте мені ще один шанс?

Мені знову наливають напій і дві панночки попід руки проводять до дивану, де починаю лиш потрохи пити. Самі сідають з двох сторін від мене в очікуванні того, що розважатиму.

– І чим займається цей красунчик? – цікавиться білявка, блиснувши білосніжною посмішкою. 

– Грабую, – відверто зізнаюсь. – Відбираю в заможних – і віддаю бідним. Собі,  наприклад.

Дівчатка сміються, сприйнявши мою правду за жарт.

– Отже, ти – Робін Гуд? Ммм… – грає бровами білявка. – А з такими, як ми, хоч ділишся?

– Останнім часом буває, що і дівчатам перепадає, – гордо закидую голову.

Розумію, чому ці русалки приклеїлись саме до мене. Вони впевнені, що кожний чоловік, який дозволив собі прийти на вечірку, має товстий гаманець. От тільки серед присутніх багато пихатих або зовсім огидних багатіїв. І серед них усіх я абсолютно виграю за зовнішністю. 

Якийсь час ми з дівчатами любо спілкуємося у тій самій манері. Навіть завуальовано розповідаю про останнє пограбування, промовчавши, що воно в мене й перше. А ті лиш сміються, як не в себе. Від цього й сам заражаюся цим сміхом. А коли в моєму келиху нічого не залишається, підіймаюся й обіцяю:

– Ще побачимося, красунечки. А зараз мені треба відійти.

Одна з них ловить мене за руку, просить залишитись, але я вдало викручую свою кінцівку, заперечно хитнувши головою. Тоді кралечка дме губки й невдоволено скиглить. Вдалось їй це настільки емоційно, що заледве не повірив, що я дійсно їй цікавий. Але ж це не так. Такі жінки – мисливиці, і вони добре знають, чого хочуть.

На палубі не знаходжу Еріку. Дивно. Яхта балансує поміж невеликих хвиль, яких на початку морської пригоди не було, тому йти стає важко. Однак роблю ціле коло, сподіваючись побачити свою спільницю в одній з компаній. Зрештою, напрошується підозра, що Еріка могла зайти всередину.

“І чому шукаю її, коли можу розважатися з кралями?” – питаю у себе, але все одно не відступаю.

Як маніяк заглядаю у кожне віконечко, пришвидшуючи ходу у ході пошуку. Навіть хвилюватися починаю, хоча не можу собі це пояснити. А тоді в одному з маленьких круглих віконечок бачу Еріку в обіймах широколицього чоловіка. Спочатку не вірю очам. Знову зосереджую погляд на цих двох. І все ж розумію, що мені не здалося – Еріка з іншим.

“Якого біса?! – хочеться увірватись до них і набити чоловіку пику за те, що розпускає руки. 

Але хтось наче шепоче у вухо про те, що Еріка мені не належить. Відповідно, не маю права втручатись. Мимовільно вдаряю кулаком в стіну. Намагаюся боротися з суперечливими думками в голові, які штовхають на крайнощі. Зрештою, знову заглядаю в віконечко й бачу, як нахаба в костюмі стягує шлейку з плеча Еріки, починає її роздягати.

“Але ж він лише скористається нею!” – нарешті знаходжу вагомий аргумент, який дозволяє втрутитись.

Вриваюся без стуку. Ці двоє одночасно повертаються в мій бік. Еріка від здивування роззявляє ротик і запитально називає моє ім’я. 

– Вийди! – буркає цей недозліпок. – Сліпий, чи що?!

Його випад ігнорую, хоча й свій запал важко приручити. Стаю перед ними і, схопивши свою спільницю за лікоть, притягую до себе. У цей час направляю суворий погляд до заможного ловеласа.