20. Не з ним

Еріка

Мій ранок починається в обід. Зовсім не відчувається, що виспалася. Нудить, стан прострації. Ще ніколи раніше не доводилося страждати через похмілля. Та що там? У мене ніколи того похмілля не було! І от наскільки було весело вночі, рівно настільки страждаю тепер. 

Протягую рукою збоку в очікуванні намацати чоловіче тіло. І тільки коли розплющую очі, то згадую, що переселилася в окремий номер. Це однозначно була помилка, оскільки немає кого відправити за пляшкою води, а вставати самостійно бракує сил. Однак спрага все ж змушує. Стрімкий потік води рине в пересушену горлянку – і після того навіть стає краще. Душ теж допомагає підрихтувати стан, але сумніваюся, що навіть до вечора прийду повністю до тями. 

“Краще з номера сьогодні взагалі не вилазитиму, – вирішую і знову вкладаюся в ліжко, загорнувшись ковдрою. – В обіймах з прохолодною подушкою – саме те!”

Через декілька хвилин мій спокій порушує стукіт у двері. Спочатку вирішую це ігнорувати, але коли чую голос Тимура, який настирливо просить відчинити, неохоче підіймаюся на ноги.

Крадій виглядає досить бадьоро, що мене дивує. У руках тримає великий пакунок.

– Одяг, який замовляли, – з порогу вручає мені це “придане”. Ледь втримую його в руках. Під вагою трохи нагинаюсь.

– Ти взагалі пив вчора? – питаю, примруживши очі, а тоді кладу пакунок на підлогу і перевіряю, чи той одяг нам надіслали.

– Пфф… Еріко, я з досвідом, не забувай. Це ж ти в нас пай-дівчинка, – нагадує і нахабно посуває мене рукою, як тільки підіймаюся.

Тоді хапає за ручку тацю, що весь час була за дверима, й закочує в номер.

– О-о, ще й сніданок у ліжко? – оглядаю тарілки. – Тимуре, з чого такий джентльменський жест? – пригладжую волосся, уявляючи в яке гніздо воно заплуталось. Навіть ніякого стає через це. Гостей не чекала.

– Еріко, хай ти ніколи не пила, але про похмілля мала чути. І, бачу, вже й відчула його на собі. А я, на твоє щастя, знаю прекрасний спосіб, як з ним боротися. 

Допитливо оглядаю все те, що є на поверхні таці. Пляшка хмільного та дві тарілки рибного бульйону. І якщо перше мене не дивує, то, побачивши бульйон, пирскаю від сміху. 

– Супчик? – підіймаю брови.

– Не просто супчик! – демонстративно пояснює Тимур, підійнявши вказівний палець, – а їжа, яка особисто в мене пройшла відбір поміж усіх страв, якими намагався зарадити собі після похмілля. Лише спробуй! – вмовляє.

Втім, мене навіть заохочувати не треба. Нудота пройшла після прийняття душу і з того часу від голоду буркотить у шлунку. Чесне слово, я навіть готова з’їсти собаче лайно, аби вгамувати “оркестр” в животі. А тут бульйон, який, до речі, дійсно непогано смакує. Зрештою, з задоволенням спустошую тарілку, і Тимур, поглянувши з яким апетитом справляюсь, також береться за ложку. А от хмільне я відсуваю.

– Воно твоє, – пояснює Тим. І знову пляжку суне до мене ближче. 

– Ні, це вже зайве.

– Пий, Еріко! Я тебе до вечора готую.

– Якого такого вечора?! Сьогодні я точно нікуди не піду, – складаю руки хрестом, а тоді знову повертаюся у ліжко, високо поставивши подушку.

– Як це не підеш?! – спантеличено повертається до мене Тимур. – Я нам вже запрошення дістав. 

Зітхаю, але допитливість перемагає.

– А куди? 

– Хмм… – Тим гордо задирає голову й акцентує на кожному слові: – На елітну вечірку. На яхті, між іншим.

– О-о, заманливо. 

– Тому до вечора маєш прийти в себе, – він підіймає пляшку хмільного й легенько бовтає, натякаючи на те, що випити таки доведеться. 

– Тоді завтра… – сідаю на ліжку й кидаю погляд до пакунка, де в Тимура все лише чорне й однотипове, – у нас шопінг. Інакше на вечірку не піду! 

– Налякала… Можу сам піти, – пирхає Тим, начепивши усмішку. 

– Ні, не підходить! Сьогодні – разом на вечірку, а завтра – разом у торговельний центр, – вирішую за двох. – Хочу довести, що деякі стилі одягу й кольори тобі неабияк личитимуть.

– Мені не зрозуміло навіщо це тобі й навіть питати не буду, бо зрозуміти жіночу логіку – діло марне, – підіймається, а тоді палко проспівує: – До ве-чо-ра! 

Одяг кидає збоку на тацю й суне її до виходу. Лише пляшку хмільного відкладає на тумбу, після цього залишає номер.

“Що ж, розваги продовжуються…” – пролітає в думках і знову загортаюся в ковдру. 

Після обіду мій стан покращується. І це не може не тішити. Мабуть, тому до моєї голівоньки залітає чудова ідея привести себе до ладу перед вечіркою. 

“Одяг у мене вже є, але щодо іншого…” – стукаю пальцем по підборіддю. На обличчі вимальовується хитра усмішка. Я щойно прийняла рішення відвідати один з салонів краси, оскільки дійсно є для цього привід. А я, між іншим, ніколи в житті не дозволяла собі подібного. Все грошей шкодувала. Зате тепер у мене з’явився щедрий напарник, який їх не рахує. І ось, нарешті, прийшов зірковий час, коли можу собі дозволити більше.

Нахабно завалююся в номер до Тимура й, ефектно крутнувшись, лягаю на ліжко, де він в одних лише штанях дивиться телевізор. Татуювання вкривають чималу частину його тіла, і тому мої очі мимовільно починають вивчати ці звивисті узори.

– Бачу, що тобі вже краще, – Тим прикладає пульт до рота. – Скучила? 

– Насправді я хотіла поцікавитись, чи можу знову попросити… – стає ніяково промовити. – Загалом, хочу хоч раз в житті виглядати як розкішна жінка, а не як вбога покоївка.

Брови Тимура підстрибують ледь не до лінії росту волосся. Вже й шкодую, що вирішила отак нахабно попросити вкотре мене спонсорувати. Вирішую, що більше собі цього не дозволю. Ще й з’являється неприємне відчуття, що собі зраджую. 

– Наче завтра в торговельний центр домовлялися піти, – нагадує він. – Але якщо ти відкинула цю жахливу ідею й вирішила збігати туди сьогодні сама, то я повірю в Бога, чесне слово. 

– А ти – атеїст? Варто було здогадатися. 

– Не сатаніст – і це вже добре, – зауважує Тим, а тоді мружить очі: – Отже, шопінг скасовується?