17. За склом

Еріка

У номер все-таки вирішуємо ненадовго повернутись. І в першу чергу зазираю у шафу, хоча й знаю, що там нічого немає. Зітхаю. 

– Потрібний одяг, – голосно заявляю.

Тимур, який вже лежить, осягнувши собою все ліжко, повертає до мене голову.

– Ти вигадала на вечір щось дійсно чумове і нам доведеться відповідати якомусь дрес-коду? 

– Яке? – мої брови підстрибують. – Ні, просто треба змінити одяг. Ми ж не ходитимемо в тому самому весь час, що перебуватимемо в Ростріті?

Тепер Тим тягнеться до телефона на тумбі й простягає його мені.

– А ти маєш рацію. Замовляй!

– З інтернету? Ніколи не шопилась онлайн. Боялась з розмірами не вгадати і, взагалі, що обмануть. Між тим, хіба магазинів мало? Люблю, знаєш, ходити, придивлятися… От тільки зараз не до цього, – вмить хмурнію.

– Не хвилюйся, Еріко. Не вгадаємо з розмірами – замовимо ще. А як не вистачить грошей – продамо щось з поцупленого.

Мене вмить вкриває обуренням, але не встигаю висловити невдоволення, як з Тимура виривається грудний сміх.

– Жартую. Розслабся, Еріко. У мене є гроші, і їх вистачить на те, щоб непогано провести час у цьому мегаполісі. Тож все гаразд.

– Якийсь ти аж надто щедрий. З чого це раптом?

Тим зітхає. Ігноруючи питання, лише просить:

– І мені заодно щось замов. До речі, теж своїх розмірів не знаю.

Після цих слів виразом обличчя даю зрозуміти, що переживаю складний мисленнєвий процес. 

“Замовити йому? Ну й задачка!”

Беру телефон, тоді підбираю на підлозі кицюню, що просилась у шафу, й сідаю з нею на широке крісло. Оглядаю Тимура, подумки приміряючи на нього різні образи. І, звісно, він не може не помітити мій пильний погляд і, здогадавшись, чим я зайнята, починає видавати різноманітні позування, наче його фотографують. А коли ці позування переходять у демонстрацію м’язів рук і набувають еротичних відтінків при тому, що обличчя у нього серйозне, – я вже не в змозі стримуватись й очікувано сміюся, відхиливши голову назад. 

– Блазень! – видаю, регочучи.

Моя усмішка була його ціллю, тому тепер Тимур зручно всідається й вмикає телевізор. Втім, не даю йому можливості надовго відсторонитися, бо через декілька хвилин підношу до обличчя екран.

– Підходить? 

Він оглядає кардиган, в комплект до якого додається шарфик, і фиркає.

– Я б навіть не хотів, аби мене ховали у цьому, – відсуває мою руку з телефоном і натомість забирає від мене нашу пухнасту подружку.

– Чому? Ти б виглядав досить стильно у кардигані! А як таке?

Відкриваю іншу вкладку, на якій зображено чоловіка в картатому піджаку. Але у відповідь Тим безмовно утворює гримасу на обличчі й відсуває мою руку. На це демонстративно зітхаю.

– Можливо…

– Все, ніяких “можливо”, – перебиває Тимур. – Замов мені спортивний костюм і діловий, але не строгий. Обидва – чорні. Все.

– Поганці носять лише чорне? – розтягую вуста в глузливій посмішці, при цьому закриваю собою телевізор. – Чи ти вважаєш, що так станеш менш помітним? 

Тимур закочує очі й вихоплює з моїх рук телефон.

– Сам замовлю!

І поки шукає щось у своєму стилі, лягаю на чоловіче плечей, обійнявши себе вільною рукою, яку переплітає татуювання ланцюга.

“Чому це роблю? – питаю себе. – Ми ж не пара”.

Однак віднедавна чомусь сприймаю свого спільника як бойфренда. Або тому, що він постійно поруч і відчуваю особливий зв’язок, або тому, що між нами була фізична близькість, і не раз. Звісно, навіть це все зовсім нічого не означає в загальному сенсі, але, треба зізнатися, що за останній час я мимовільно прикипіла до Тима. Принаймні відчуваю потужну тягу. Постійно кортить торкнутися до нього, обійняти шию, поцілувати губи. Зрештою, доводиться постійно стримувати себе, бо не хочу, аби Тимур зрозумів, що я “попливла”, і так само не хочу видатись настирливою. 

“Він же запросто може тебе кинути, якщо набриднеш або почнеш показувати симпатію, адже нікому це насправді не потрібно , – шепоче внутрішній голос, заручений водночас зі страхами та здоровим глуздом. Саме через це, і стримую свої бажання. Я ж чудово розумію, що Тимур не з тих чоловіків, які будують стосунки, мріють про сім’ю… – Він, певно, навіть не здатний на романтичний вчинок для дівчини!”. Та, попри усвідомлення сутності крадія, мені не вдається затямити, що треба тримати дистанцію. Важко боротись з внутрішніми почуттями, які виникають до цього чоловіка. Тим паче Тимур – досить привабливий чоловік, наділений особливим шармом, від якого абстрагуватись неможливо.

– Ну от! Інша справа, – Тим повертає мені телефон і рукою скуйовджує своє темне волосся. Тепер воно здиблене доверху, чим ідеально доповнює його образ поганця. А мене… мене наче не помічає. 

Коли Муся починає тертися об бік Тимура, вимагаючи уваги, він дістає з-під мене свою руку – і береться пестити нашу Мусю. Чесно кажучи, я їй навіть заздрю. А що може бути безглуздішим за ревність до киці?

Зрештою, беру мобільний і замовляю вбрання ще й для себе. А тоді згадую, що обіцяла організувати цікавий вечір для двох і на сайті читаю про одну місцину, запрошення до якої бачила в центрі міста, на білборді, коли ми прогулювалися. Звісно, є сумніви, що Тимуру таке дозвілля сподобається, але… 

“Так провести час вдвох хочу я!”

Ще якийсь час відпочиваємо в номері, а тоді тягну Тимура реалізовувати свій план. Він неохоче піднімає голову, бо вже навіть задрімав під шум телевізора, а тоді знову кладе на подушку. 

– Еріко… – промовляє страждально. – Можливо, спочатку замовимо вечерю у номер? Я хоч матиму можливість ще трохи відлежатись, поки чекатимемо.

– Ні-і, бо я дещо нам організувала на конкретну годину, і вже треба йти! Підіймайся! – тягну його за руку, чим сполохую Мусю, яка дрімала біля неї.

– Сподіваюся, не потягнеш мене у театр чи музей.

– Що ти, нас розважатиме інструментальний оркестр! – бадьоро видаю, приховуючи посмішку.