16. Третій у компанії

Еріка

Після стрибка хочеться трохи розслабитися й перевести подих, тому цього разу, коли Тимур з гордовитим виглядом викликає елітне таксі, уточнюю:

– Що то за такий заклад, про який ти раніше говорив? Ми зараз туди поїдемо?

– Так. Тобі там сподобається. І, загалом, будь-якій дівчині сподобалось би.

– Оу, я заінтригована, – усмішка вимальовується мимовільно. – Але сподіваюся, це буде щось пасивне, бо на сьогодні з мене вже досить емоцій, – змахую руками перед собою.

– Я ж кажу: тобі сподобається, – повторює Тим. – Не сумнівайся, Еріко. 

Через декілька хвилин приїжджає темно-синій автомобіль останніх років. Ідеально відполірований, що аж відблиски сонця ліплять очі. Я граю бровами до Тимура, давши зрозуміти, що вдоволена такому транспорту, все-таки ще ніколи не доводилося кататися на таких крутезних автівках. А крадій лиш хмикає у відповідь, мовляв, нічого особливого, хоча й сам допитливо оглядає наше таксі. Після цього нарешті сідаємо разом позаду й з вітерцем, який дме з люка, освіжаючи, направляємося до одного з провулків у центрі Ростріта. 

Опинившись на вузькій вулиці, з двох сторін якої ваблять яскравими вивісками сувенірні магазинчики та кафе, музика з яких накладається одна одну, утворюючи гамір, Тим підводить мене до лакованих дверей з заквітчаною ікебаною, в середині якої вигравіювано назву закладу «Муркот». Помічаю перед входом незвичний для кафе килимок. Він м’якенький із зображенням відбитків котячих лапок. Дуже схожий на мій домашній, що лежить під столом. Одразу згадується, як мені було затишно, коли вечорами перед сном заверталася в м’якесеньку ковдру, пірнала ніжками у той килимок і читала книгу, інколи посьорбуючи гарячий бергамотовий чай. Від ностальгії аж несвідомо видаю стогін, і саме зараз найбільше за останні дні мені кортить якнайшвидше повернутися додому. Але…

         Тим часом заходимо всередину кафе, яке облаштоване у стилі Лофт. На сірому фоні цегли помічаю жовті та червоні елементи декору. А от основну особливість закладу не одразу вловлюю. Машинально кваплюсь до єдиного вільного столика, щоб зайняти його. А коли переможно всідаюся, моєї руки щось торкається, лоскоче. Пухнастий білий кіт, досить гладкий. Він спочатку треться об руку, а тоді вилазить на ноги й вмощується.

Чомусь Тимур, який саме сідає навпроти, спостерігає за цим без здивування, лиш на мить сіпаються догори кутики його вуст. 

         – Чий він? – оглядаюся.

         І тільки тепер помічаю, що навколо безліч котів. Дехто з них на руках клієнтів, дехто у спеціальному для тварин куточку, а дехто прогулюється закладом, високо задерши хвоста.

         – Дивовижно! – скрикую, усвідомивши, що знаходжусь у кафе, гостей якого розважають пухнастики.

         А коли повертаюся до Тимура, щоб висловити захват, у нього вже теж на руках сидить миле муркотливе створіння – світло-сіра кішечка з породи висловухих.

         – Відвідати такий заклад ще краще, ніж сходити до психолога, – зізнаюся у той час, як рукою занурююсь у м’якеньку шерсть. – А я його, до речі, після нашої втечі з награбованим реально потребую.

         – Я знав, що ти, Еріко, будеш у захваті, – каже Тимур і замовляє офіціанту дві порції лазаньї. – Думав, якщо злитимешся, що затягнув тебе на роуп-джампінг, відвідування такого закладу перемкне тебе. Перестрахувався, так сказати.

         І хоч Тимур намагається показати, що лише не хотів зі мною свариться, мені здається, він ще й хотів вгодити. Звісно, він у цьому не зізнається. Або це я просто вигадала собі. А все ж чомусь хочеться вірити, наче у нас з крадієм незвичайний зв’язок. 

         Поки гладжу пухнастого друга, очікуючи на замовлення, крадькома спостерігаю, як Тимур чухає голівку кицюні, причому робить це досить ніжно, що мене дивує. 

         – Твої брови вже майже сягнули лінії росту волосся, – каже Тим, викликавши у мене ніяковіння. – Чому з таким здивованим виразом спостерігаєш за мною?

         Зловили на гарячому. Тепер пашать щоки, і як зупинити це не маю уявлення. Опускаю очі й продовжую гратися з котиком.

         – Я думала, поганці типу тебе більше по собаках. 

         – Стереотипи, – хмикає Тимур. – У дитинстві я постійно приносив з вулиці котів. Вітчим був не в захваті від цього, але й не забороняв. Мабуть, це єдине за що йому вдячний у цьому житті. 

         – Готова посперечатися, ти знущався з нещасних тварин, як і всі хлопчаки, – стискаю вуста всередину і чекаю одкровення. – Хіба ні?

         Тимур хмуриться.

         – Чому робиш з мене деспота?! – не приховує нотки образи.

         Ледь встигаю зробити висновок про те, що цей чоловік не безнадійний, як мої роздуми перебиває офіціант. Він ставить перед нами великі порції лазаньї, і я одразу наколюю шматочок на виделку. Сир тягнеться до столу і кіт ледь не стягує його з виделки, але встигаю вчасно обхопити губами цю смакоту. Гаряче, але на це байдуже. Нарешті маю змогу вгамовувати голод, який виник після шаленого стрибка. Ще й дійсно страва дуже смачна. Відчував пряність соусу й смак в’ялених томатів. Мабуть, це таки найкраще, що коли-небудь їла взагалі.

         Ох, як шкода, що у нас, у Догарді, немає таких кафе. Навіть не квапимося йти, коли тарілки вже порожні.

–  Ти посерйознішав, коли згадав про вітчима. У вас натягнуті стосунки? – цікавлюсь у Тимура, який саме відкладає прилади й знову опускає очі до кицюні.

         – Так. Майже не спілкуємося, – на диво, зізнається Тим, хоча й не думала, що захоче говорити на цю тему. 

         – А я сумую за батьками. Хочу їм подзвонити. Але це небезпечно, так? 

         – Ти ж сама це розумієш, Еріко. Краще не ризикувати. 

         – Але ж вони хвилюються, – зазираю в його очі, шукаючи розуміння. – Можливо, щось можна вигадати? Пройшло немало часу, як я зникла. 

         Тимур оглядається. Помітно, як роздумує щодо мого прохання.