14. Нова грань

Еріка

Як тільки в’їжджаємо у Ростріт, повертаюся до вікна й уважно роздивляюся мегаполіс, в якому ніколи не доводилося бувати. Вздовж багатосмугової дороги тягнуться вузенькі алеї з непримітними вивісками, але що далі під’їжджаємо до центру міста, тим більше це місто дивує своєю величчю. На дзеркальних хмарочосах висять величезні білборди, торговельні центри дивують своїми чудернацькими формами і навіть більшість перехожих одягнені екстравагантно і на сучасний лад, що не властиво моєму рідному Догарду. Від такого видовища навіть з'являється настрій і я відволікаюся від буденних реалій, ненадовго випустивши з уваги той факт, що головорізи наступають на п’яти.

– Ти, мабуть, зі своєї нори ніколи нікуди не вибиралася, – припускає Тимур, помітивши, як роздивляюся все з вікна автомобіля з роззявленим ротом. 

– Бо не було нагоди та приводу мандрувати, – зізнаюся, зніяковівши, а подумки додаю: “І ще фінансових можливостей”.

– А хіба потрібен привід, щоб кудись вирватись? – харизматично хмикає Тим. – Деякі подорожують з копійкою в кишені. Було б лише бажання побачити світ.

Нічого не відповідаю, бо розумію, що крадій має рацію. І тепер мені навіть дивно, що за все своє життя досі не перетнула межу Догарда. І навіть не думала про це. Та й не пропонував ніхто. Зі знайомими лише у кав’ярнях засідали, щоб обговорити навчання, роботу – на тому все. 

Тимур схиляється до скритного чоловіка за кермом й прохає:

– Зупиніть на Олд-стріт. Це буде гарна послуга.

Я допитливо зазираю на свого спільника, а віднедавна ще й коханця на ніч, але він не квапиться ділитися планами. Лише киває до мене, як тільки авто зупиняється. 

– Дякую, що підвезли, – швидко видаю з ввічливості й, не очікуючи відповідь, стрімко залишаю це бюджетне авто. 

Надворі вітер здіймає волосся, але при цьому сонце пече просто нестерпно. Через гамір, який утворюється завдяки затору, розмовах перехожих й музиці, що лунає з розважальних закладів, не можу подумки зосередитись на головному. Лише розгублено озираюся, доки Тимур не звертається до мене.

– Еріко, – каже він, у цей час настільки стискаючи ручку сумки, що кожний його м’яз на руках стає чітко окреслений, – зачекай на мене у цьому місці. Відійду ненадовго.

Киваю у відповідь, але як тільки він зникає з виду, вже й шкодую, що погодилася.

“Що як Тимур покине мене?” – думки наче виїдають в мені дірки зсередини, залишаючи пустоти, що заповнюються бентегою.

Але, зрештою, жену хвилювання, бо не можу знайти жодного вагомого аргументу, чому б він залишив мене у мегаполісі, а тим паче після спільної ночі, яка нас дещо зблизила. Тільки не можу второпати, чому він сумку з собою взяв. Підозрюю, що просто не довіряє. Але дарма. Я нізащо б не зникла з “наживою” цього розумника, бо це лише додало б проблем на мою голівоньку.

Через декілька хвилин мій спільник повертається й киває на таксі неподалік.

– Ходімо, Еріко!

Я хутко його наздоганяю. 

– Куди далі, Тимуре? І де ти, взагалі, був? 

– Здобув нам гроші, – зізнається він, а тоді додає: – Щоправда, довелося дещо з краденого віддати.

Округлюю очі й обходжу Тимура. Долонею впираюся у його груди, коли той вже хоче зайти у таксі. 

– Що значить “віддати”?! Ти що, збожеволів?!

– Покупець – надійна людина, тож розслабся. Я в ньому впевнений.

– А я – ні! – серджусь. – Тим паче що робитимемо, якщо бандити нас таки знайдуть у Ростріті і вимагатимуть все повернути?

Тим закочує очі й стискає вуста, від чого вони складаються в рівну лінію. 

– Ну ти й нудійка. Все буде гаразд, Еріко. Не переймайся через всякі дрібниці. 

– Це не дрібниці, Тимуре! – на емоціях змахую руками перед його обличчям.

Тим, якому цей жест видався не до вподоби, відпускає сумку, хапає мене за плечі й, спускаючись долонями вздовж рук, знову повторює:

– Мала, розслабся нарешті. Ми зараз знімемо президентський номер – і гарненько відтягнемося. Тільки не ускладнюй. Чи ти інакше не вмієш? Окрім того, ти ж сама хотіла пізнати іншу грань життя. Час для цього якраз настав.

Закушую щоки зсередини з незадоволеним виразом на обличчі, руки схрещую на грудях, але при цьому розвивати суперечку бажання чомусь швидко згасає.

– І все ж…

– А дорогою заїдемо за спиртним! – перебиває Тимур. – Ти запам’ятаєш ці дні надовго, – солодко щебече й надалі, а тоді переді мною відкриває дверцята таксі, запрошуючи всередину.

Зітхаю й таки змушую себе ступити в авто, попри внутрішній голос який підказує перечити крадію. У цей час тільки під носа собі тихо бурмочу:

– Лише б не згадувати ці дні у стінах в’язниці…

Тимур

Еріка сердиться, що я продав дещо з поцупленого, хоча втрата всього одного браслетика з дорогоцінними камінчиками – хіба може додати проблем? Я й сам не бажав його віддавати, але хіба у мене був вибір? Товариші підказали надійного місцевого покупця, і я робив те, що мусив – здобув нам грошенят. Тепер ми не просто виживатимемо у Ростріті, поки гамір щодо пограбування цілком не стихне, а житимемо  у цьому мегаполісі на повну. 

“А що? Місто велике, тому ми все одно зіллємося з метушливим натовпом, що нескінченно сновигає вулицями. Ніхто нас не впізнає. А окрім того, ми будемо досить обережними”, – вирішую, і сумніви щодо мудрості мого вчинку залишають мізки.

Перед тим як повернутись до своєї святої напарниці, забронював нам президентський номер в одному з найпрестижніших готелів Ростріта – “Рошальє”. Уявляю, округлені очі Еріки, коли вона увійде всередину, і з нетерпінням чекаю цього моменту.

“Сягнути чогось нового їй закортіло… Пфф! – сміюся, згадуючи її прохання. – Покажу я їй інше життя”.

І от, під’їжджаючи до величного готелю в золотавих тонах, я як істинний джентльмен подаю ручку Еріці й проводжу через браму всередину величної будівлі. У приміщенні настільки елегантно й розкішно, що навіть у мене відвисає щелепа. Насправді я далеко не мажор, і в президентських номерах теж раніше не бував, як і в п'ятизіркових готелях. Хоча й коли отримував непогану “наживу” після незаконних справ, дозволяв собі гарненько розслабитися, гульнувши повною мірою. Але настільки високо ще не здіймався, тож в захваті отримую свою ключ-картку з рук милої дівчини на рецепції й проводжу Еріку до номера.