13. Все змінюється

Тимур

“Хіба таке можливо? – перша думка, яка приходить на розум, коли просинаюся і бачу біля себе Еріку, щока якої притиснута до мого плеча. – Я і ця відмінничка, як паралельні прямі, наш зв'язок мав бути неможливим, і все ж армагеддону судилося статися.

Зараз ми знаходимося в автівці, хоча починалося все в озері. Пам’ятаю, як Еріка ніяковіла, коли наблизився до неї в воді, а тоді ця мала зробила найнесподіваніше – поцілувала. Ще й першою! І якщо до цього я ще міг тримати себе в руках перед звабливим жіночим тілом, то після шаленого вчинку Еріки, яким вона собі щось хотіла довести, мені зірвало дах. З тієї миті вона була приречена провести ніч зі мною. І що мене здивувало ще більше – вона й сама була не проти. 

“Ні, я ніколи не розгадаю цю малу. Вона надто непередбачувана й відчайдушна”, – вирішую. 

Також згадую, як підійняв її за сідниці й переніс до берега, де ми злилися у спільному божевіллі. І, треба зізнатися, я чомусь мав впевненість, що Еріка цнотлива, але, на щастя, це виявилося не так. Тепер мені здається, що від самого початку навішав на неї забагато ярликів. І не лише цей випадок це доводить.

“Не змогла б істинна відмінничка довести мене до такого екстазу, а Еріка… Вона наче бомба уповільненої дії”, – підсумовую, і навіть зараз, згадуючи пристрасні обійми та її голосіння, хочу все повторити знову. 

Торкаюся її пасма волосся, відводячи його з обличчя, як Еріка розплющує очі. Її погляд впирається у мене впритул. 

– Ми в авто? – здивовано питає Еріка, зсуваючи брови.

“Невже її  зараз це бентежить найбільше? – дивуюся. – Я ж кажу, що вона зовсім непередбачувана”.

– Я переніс тебе сюди під ранок. Було прохолодно.

Вона відсувається від мене з таким виглядом, наче я змусив її пригортатися до себе. Ще й на обличчі Еріки, окрім невдоволення, читається ніяковіння та розгублення. Навіть щоки мило пашать.

– Після ночі з крадієм більше не вважаєш себе занудою? Ти ж заради цього на мене кинулася? – висуваю підозру, натягнувши посмішку. 

– Не вважаю. А взагалі, я не кидалася на тебе, – швидко одягає штани та кофту без спідньої білизни, адже мокрісінька білизна лежить у багажнику.

– Кидалася-кидалася – у тому й сенс. Ласкаво прошу у світ вільних людей, Еріко! Залишилось лише укласти договір з дияволом, але це вже дрібниці, – демонстративно змахую рукою й потягуюся усім тілом.

– Ти і є диявол, Тимуре, – буркає невдоволено, в очі більше не дивиться, у цю ж мить з нав’язливо думкою пальцями розчісує волосся. 

“Дивачка!” 

– Еріко, тільки не кажи, що шкодуєш щодо спільної ночі, благаю. Тим паче я впевнений, що тобі все сподобалося, – видаю з королівським виглядом.

Вона кидає чорну кофту у мене, щоб теж одягався.

– Було й було. Не обговорюватиму.

Вона хоче удати, наче між нами не було близькості, і це навіть дратує. Почуваюся дещо використаним, але водночас з цим все одно задоволеним. Досить змішані відчуття. 

– І все ж…

– Тепер нам час їхати. Хіба ні? – перебиває Еріка.

– А з цим погоджуюся. Ми й так затрималися, а це в нашому випадку досить ризиковано. До речі, можеш додати нашу затримку у свій список авантюрних справ.

На це Еріка лиш цокає язиком і закочує очі. Вже одягнена чекає, коли спроможусь натягнути штани. Після них прудко накриваю торс з татуюваннями кофтою з цупкої тканини – і тоді одночасно пересідаємо на переднє сидіння.

Погляд машинально припадає до телефона, і згадую, що запитував свого товариша про блокпости. І от вмикаю мобільний – і читаю повідомлення від нього. Прочитане змушує на якийсь час заклякнути.

– Ти чого? – цікавиться Еріка, помітивши моє заціпеніння. 

– Є проблемка.

– Яка ще… Хоч невелика?

– Хотів би збрехати, але вона таки досить масштабна.

– Тимуре, не засмучуй мене. Кажи вже!

Глибоко вдихаю задля драматичності.

– Вдалося дізнатися, що наразі блокпости Лео знаходяться буквально всюди. І щоб добратися до провулка Гончих, треба перетнути ще два чи три таких, от той, що вчора залишився позаду. 

– Ні-і-і… – Еріка здіймає голову у розпачі, запустивши пальці у волосся. – І що нам тепер робити?

– Якби я був сам, то заховав би все награбоване і на якийсь час заліг би на дно.

– О ні, я не ховатимусь з тобою роками в горах Ніабаху, – попереджає вона.

– Повір, я це розумію, але що нам залишається? Поганці знають, що ми перетнули один з блокпостів – і навіть дивно, що не натрапили на нас вночі. Пощастило! Однак їздити на Гелику, гадаю, тепер не варіант, а іншого авто немає.

– І що робити? – повторює своє запитання Еріка. – Я ніколи не бувала в таких ситуаціях, а ти, пане злодію, маєш вміти виходити сухим з води.

– Чесно кажучи, я грабував вперше у своєму житті. І у таких халепах не бував.

– Ма-а-атінко… За що мені це? – знову здіймає голову.

– Все, припини. Я не виношу дівочі голосіння. Поки що ніхто не вмер.

– Поки що?! Гумор у тебе, Тимуре, на висоті! – бадьоро киває Еріка, спирається на сидіння, схрещуючи руки, і очікує блискавичних ідей.

Даю собі декілька хвилин на роздуми. У цей час проводжу рукою по керму, стукаю пальцями по торпеді, а тоді наказовим тоном видаю:

– Виходь! – і сам залишаю авто.

Вдихаю ранішнє свіже повітря й мажу поглядом по березі озера, знову згадуючи пристрасну ніч. А тоді, стрімко хитнувши головою, відганяю недоречні думки й відчиняю багажник.

Еріка

– Невже щось вигадав? – цікавлюсь у того, на кого доводиться покладатись.

– Так, – Тим одягає окуляри, дістає сумку з авто і рушає з нею у напрямку шосе.

–  Хоч розкажеш? – стрімко наздоганяю.

– Ти ж інакше задлубаєш мене, тож вибору нема. Отже, оскільки на Гелику їхати небезпечно, підсядемо до когось, щоб добратися до найближчого мегаполіса. Якийсь час заховаємося у великому місті.