12. Зовсім інша

Тимур

Не перестаю витріщатися на Еріку, яка вправно веде авто. Швидкість вже давно зашкалює за допустимі межі, а згодом піщану місцевість починає змінювати ґрунтовий кар’єр.

– Вправо! – кладу руку на руль, щоб направити, але вона одразу ж відкидає мою руку.

“Здається, ми помінялися місцями”, – вирішую, бо тепер я почуваюся розгубленим і безпомічним, а вона виглядає за кермом, немов богиня їзди.

Оглядаюся. Позаду, на щастя, не бачу наших переслідувачів.

– Здається, відірвалися. Скидай швидкість.

– Чому? Страшно їхати на такій швидкості? – має нахабство запитати Еріка.

– Ти серйозно зараз запитуєш? Ми їдемо під двісті! А дівчина за кермом – це взагалі погана прикмета.

Еріка з невдоволенням повертається до мене й хмуриться, а тоді ще більше втискає педаль газу. 

– Божевільна! Припини! 

– Тільки якщо пообіцяєш до кінця шляху ділитися своїми планами, нічого не замовчуючи, і перестанеш сприймати мене як наївну дівчинку. 

Вигинаю брову.

– Ще умови висуватимеш?!

Ногою лізу до педалей, притискаючи цю малу до сидіння своєю вагою, перехоплюю керування – і зупиняю автомобіль. Тоді повертаюся до Еріки з виглядом переможця – і тепер її обличчя знаходиться впритул до мого.

– Ти не керуватимеш ні мною, ні моїм Геликом. Затям це, дівчинко.

Еріка складає нюдові вустоньки бантиком і з невдоволеним виразом вимушено повертається на сидіння, де їй місце. Розуміє, що не зможе зі мною тягатись ні фізично, ні психологічними маневрами. Хоч це тішить.

– Тим паче ти вже й без того довела мені, що чогось варта, – додаю з ледь помітною усмішкою. А ще хочеться згладити гострі кути. Все-таки нам, як відчуваю, ще не скоро розбігатися.

– Я нічого тобі не доводила!

– Поїхали. Розкажи краще, де навчилась так їздити. 

– Брат навчив, - майже випльовує вона, відвернувшись до вікна і схилившись на руку. 

Осудливо хитаю головою через її відстороненість й нарешті рушаю з місця. Навколо жодної душі. Від цього складається хибне враження, що ми одні на цьому світі й ніхто не наступає на п’яти. Доводиться собі постійно нагадувати, що небезпека дихає у спину. 

– І навіщо було напередодні влаштовувати дешевий театр, що не хочеш, аби під час їзди колеса відривались від землі? Боягузливу з себе корчила. Навіщо це все?! – безрезультатно намагаюся впіймати її погляд.

– А я не казала, що боюся швидкості. Річ лиш у тім, що тобі не довіряю. 

– До речі, ти люто вивела нас з виду тих виблюдків… – зізнаюся, досі знаходячись у стані шоку від її керування Геликом. – Це було надто сміливо як для відміннички. Можливо, ще б швидше добралися до пункту “Б”, якби автівкою керувала ти, – сміюся, не перестаючи її розглядати. Так і приманює погляд, ця відьмочка.

На це Еріка відповідає з серйозним виразом:

– Я з деяких пір взагалі не сідаю за кермо.

– Справді? Можна поцікавитися, чому?

Бачу, відповідати вона не має бажання. Щось згадує з понурим виглядом. І лише після значної паузи все ж таки пояснює:

– Мій брат був знатним шумахером… поки не загинув в автокатастрофі. 

Ще мить тому мені хотілося жартувати, сміятися, але зізнання щодо її брата віднімає мову. 

– Я теж знав одного перевізника кокаїну, який отак скінчив. Шкода хлопця. 

Еріка повертається до мене з нестямним поглядом. І мене вкриває такою хвилею її гніву, що вже й шкодую про останні слова.

– Не смій порівнювати мого брата з наркоманом! Чуєш?! Не смій!

– Гаразд. Чого заводишся? Я ж нічого лихого не казав про твого брата. Між іншим, Антоніо теж був славним хлопцем. Просто не той шлях обрав – от і скінчилось фатально.

  Емоції на обличчі моєї пасажирки поступово вщухають, бо надалі мовчу, щоб знову не бовкнути якусь маячню. Натомість минулі емоції Еріки замінює збентеження.

– Антоніо? – чомусь уточнює вона.

– Тільки не кажи, що так звали ще й твого брата.

– Я вирішила б, що вони тезки, але для нашої місцевості це ім'я надто рідкісне. Сподіваюся, ми не говоримо про ту саму людину.

– Хтозна.

– Ні, не можу повірити, що мій брат займався чимось нелегальним, – відмахується Еріка. – Повнісінька маячня!

Скидаю швидкість і у телефоні знаходжу фото, на якому ми з Антоніо декілька років тому в ретро-автомобілі на якійсь знатній виставці автівок. 

Еріка бере мій мобільний до рук і пильно вдивляється, зморщивши обличчя настільки, що розумію – ми таки говорили за ту саму людину. Пальцями проходжуся по волоссю, здибивши його, і сміюся від того жарту долі, що вона звела мене з сестрою покійного товариша.

– Не можу повірити… – розчулено бурмотить дівчина собі під носа, вивчаючи світлину. То наближає її, то віддаляє.

Отак цілу вічність вдивляється на екран, поки я не відбираю мобільний. Тоді у розпачі запитує: 

– А хто затягнув Антоніо у цю кабалу? На кого він працював? 

– Я у тому не варюсь. Ми з Антоніо випадково познайомилися.

– Де?

– На автоперегонах.

– Що ще про нього знаєш?

– Ми з ним одразу знайшли спільну мову, іноді засідали в барі, поки не сталося лихо, але особистим він ніколи не ділився.

Еріка затискає вуста всередину, а тоді розчаровано підсумовує:

– Я, виявляється, про нього нічого не знала. 

– Не хотів розчаровувати сестричку. До речі, ще я чув, що ту аварію влаштували навмисно. Хотіли роздратувати того, хто найняв Антоніо. 

– Вбити людину, щоб когось роздратувати?! – з жахом уточнює Еріка. – Лише диявол міг таке придумати.

–  Думаю, саме на Антоніо їм було байдуже. Наркотики не мали бути доставлені до пункту призначення – от і все. 

Еріка мружить очі. 

– Ти так впевнено говориш про це. Що ще знаєш?

– Це лише чутки, – брешу. – Я можу помилятися.

Замовчувати правду – найкраще, що я варто зараз зробити. Антоніо вже не повернути, а якби Еріка дізналася істину й почала розкопувати цю давно зариту правду, то ризикувала б сама опинилась в холодній землі.