11. Тільки вперед

Еріка

Мене до глибини душі зачепили слова Тимура щодо мого сірого жалюгідного життя, яке начебто іншим бути не може. Водночас серджусь на нього, але в той самий час й частково погоджуюся, оскільки я зовсім не авантюрна людина, й інколи мені таки здається, що життя проходить повз мене. А от Тимур… Напевно, якщо Тим не згниє у в’язниці, то зустріне старість у власній розкішній віллі десь на березі океану й ні секунди не шкодуватиме через те, що багато ризикував заради такого королівського життя. Його сміливість і авантюризм, безсумнівно, дозволяють витискати від життя все до останньої краплі. От тільки з таким способом життя ніколи не знаєш наперед, чим все закінчиться.

– А жити як середньостатистична людина насправді не так все й погано, – заявляю всупереч деяким внутрішнім протиріччям. – Принаймні я можу бути впевненою, що мене ніхто не позбавить волі. 

– Твоя воля гірша від клітки, – коментує Тимур, криво посміхнувшись. – От жила ти, Еріко, праведно – і що? Можеш сказати, що почувалася при цьому щасливою?

– Цілком!

– Хай так, але твій світогляд не врятував тебе, бо з’явився поганець Тимур – і затягнув у халепу. Навіть якщо потрапимо під арешт, я хоч знатиму за що сиджу, а от ти загримиш ні за що. І це ще пощастить, якщо потрапиш у в’язницю, бо якщо нас впіймають переслідувачі…

Закушую щоки зсередини, складаючи губки бантиком, і демонструю обличчям невдоволення. При цьому вкотре за всю дорогу повторюю:  

– Ненавиджу тебе… 

Він осудливо хитає головою у відповідь і продовжує:

– І все ж святість не врятує тебе, бо є певні обставини, і ти на них впливати не можеш. 

– До речі, на поцуплених речах лише твої відбитки!

– Ні, я був у рукавицях, – відбиває мій аргумент Тим.

– Але ж поліціянти – не якісь пройдисвіти. Вони зʼясують, хто був причетний до крадіжки, а хто лише стояв поруч.

– Еріко, Еріко… Ти ж не затримала мене у будинку, а могла! Ми звідти тікали разом, а тепер виїхали з Догарда в одному авто – все вказує на те, що ти моя спільниця. Хіба цього не розумієш?

Насправді все я добре усвідомлюю, але намагаюся знайти те, за що можна зачепитися, щоб якось виправдати свій божевільний вчинок. І що далі їдемо від Догарда, тим більше шкодую про свій вчинок. Неабияк хвилююся. Ще й доводиться покладатися на крадія, обплетеному татуюваннями. А я, між іншим, завжди остерігалася таких хлопців, бо стереотипи доказують, що вони ще ті покидьки. Принаймні я не знаю жодного замальованого малюнками інтелектуала, тому й роблю такі висновки. 

Якийсь час у дорозі мовчимо. Лише аналізую нашу розмову. А тоді враз закрадається думка: “Що як життя не таке, яким я його завжди бачила, і я справді багато чого пропускаю? Мене ж дійсно нічого не врятувало від екшену, яким зараз живу. А що як ще й судилося потрапити за ґрати, або ще гірше – натрапити на тих бандитів? Я ще надто мало в житті бачила, щоб з ним прощатися!”

Від таких роздумів кидає в жар, і починаю мислити зовсім у іншій площині, зовсім незвичній для мене. Щось наче перемикається в мені, і стає нестерпно журливо від того, що у цьому багатогранному світі я майже й не жила. Навіть зрештою, скрегочучи зубами, собі зізнаюсь, що Тимур таки мав рацію щодо мого нудного існування. Ще з першого класу була старанною ученицею, друзів досі не завела, у галасним компаніях ніколи не гуляла. І взагалі рідко залишала свою затишну невелику кімнатку, яка й була всім світом. Жили лише світами з книг, і здавалося, що у реальності для мене нічого путнього немає. Звісно, було декілька спроб у перехідному віці наблизитись до однолітків, але батьки суворо заборонили відвідувати вечірки, надто контролювали та засуджували дружбу з тим дівчатами, з якими на той час близько спілкувалася. Загалом, всіляко обмежували, через що взагалі закрилась від світу. Тепер рідні не мають такого впливу на мене, як раніше, але бажання увірватись у це життя у мене вже давно згасло.

– Гаразд, покажи… Покажи мені, що я втрачаю… – слова проти волі витікають з глибин душі, і розсудливий розум цього разу не в змозі протистояти внутрішнім бажанням. 

Тимур зі здивуванням на обличчі повертається до мене. Пильно заглядає в очі, щоб зрозуміти, чи я прошу щиро. Йому байдуже, що швидкість перевищує позначку сто тридцять. 

“Бісовий смертник…”

– Ти не жартуєш, Еріко? Я, звісно, можу, але…

Вперше за всю дорогу він виглядає розгублено. Дивиться то на мене, то на дорогу.

“Мабуть, роздумує, чи треба воно йому, або вже й шкодує, що наштовхнув мене на такі роздуми”, – підозрюю. 

– Вважай, що ти мене вмовив скуштувати смачненького. А оскільки серед моїх знайомих немає таких ошаленілих, як ти, то звертаюсь до тебе, любий крадію. Розкажи мені, розумнику, що я пропускаю у цьому житті? А краще продиктуй за пунктами що мені треба зробити, аби впевнитись, що весь час не жила, а існувала.

– Еріко, який в цьому сенс, якщо одразу зіллєшся?

– Я робитиму все, як скажеш, а тоді й зрозумію, чи був у цьому сенс. Можливо, тоді второпаю про що ти говорив, відкрию для себе щось нове...

– Ти навіть зараз мислиш як відмінничка, – хмикає Тимур і зосереджується лише на дорозі. – Це не так працює. По-перше, навчись розслаблятись. Ти, Еріко, намагається все тримати під контролем і ще й навʼязуєш свою думку, де треба і не треба. Відпусти все до біса - і нарешті розслабся! 

– У наших обставинах це зробити дуже легко, – видаю сарказм у відповідь і закочую очі.

– Я серйозно. Забагато розмов, метушні… Всядься вже нарешті. Все одно ти зараз ні на що не в змозі впливати. 

– Б’єш у найпекучіше, – зізнаюся, а тоді різким помахом руки закидаю заплутане волосся назад і киваю: – Гаразд. Трохи відпустити хватку мені таки не завадить. Спробую самонавіювання, – заплющую очі, – ніхто за нами не їде, не лунають постріли, навколо пустеля, спокій… – повільно й вдумливо починаю свою афірмацію.

Аж раптом відчуваю, що Тимур гальмує. Розплющую очі, щоб зрозуміти причину, – і попереду помічаю блокпост.