10. Поговорімо?

Еріка

Пильно спостерігаю за емоційною розмовою двох чоловіків. Складається враження, що зараз між ними розпочнеться бійка, адже Тимур хапає співрозмовника за комір й щось вимагає. Тоді б’є в обличчя, і в мені від цього все холоне. Та, на щастя, худорлявий чоловік знаходить слова, які гасять запал Тимура, і тепер вони спілкуються, як давні знайомі. Лише після цього трохи розслабляюся і спираюся на спинку сидіння, оглядаючи салон автомобіля. 

В якусь мить озираюся, що впевнитися у відсутності загрози, а тоді змінюю рушник на людський одяг і перелажу на заднє сидіння. З багажника прудко дістаю важку сумку з награбованим. 

“Непогано було б обережно оглянути поцуплене. Можливо, за ними ганяються не тому, що Тим вирішив пограбувати поважного Германа Вікторовича, а причиною є те, що він поцупив щось конкретне і надзвичайно цінне?” 

Натягую рукави кофти, щоб не залишати відбитки пальців, і відкриваю сумку. Поспіхом розглядаю все, що всередині, інколи зазираючи до вікон. Серед речей багато золотих прикрас з камінням, золотий злиток, який лежав на полиці в дзеркальній шафі, хоча й завжди вважала, що він декоративний, і ще якісь маленькі статуетки, цінність яких також недооцінювала раніше, і ще одна велика, що являє собою ангела з розкритими крилами. Вона у холі стояла, і я часто на ній витирала пил. Ця цяцька, без сумнівів, золота. Але все це навіть разом взяте не коштує людського життя, і мені досі не зрозуміло, чому нас переслідують через цей мотлох. Ні, звісно, що для мене він цінний, але для Германа та його дружиноньки – це копійки, заробіток одного місяця. Саме тому роблю висновок, що нас все-таки переслідують через те, що Тим мав нахабність влізти у житло поважного можновладця, чим його просто роздратував. А я страждаю лише через власну дурість.

“І треба ж було у це вв’язатися!”

Згодом дверцята відчиняються – і Тимур сідає в авто. 

– Якого біса ти взяла сумку? – невдоволено питає.

– Хотіла пересвідчитися, що ми не веземо нічого надзвичайно цінного. 

– Еріко, воно все цінне.

– Так, але я думала… Загалом, не важливо. У сумці лише цяцьки, і через них у нас стріляли. Навіть не віриться, що у сучасному світі, у якому люди мали б бути свідомими, таке взагалі можливо. 

– Ти мало що знаєш про сучасний світ і була б розчарована, якби дізналася які пристрасті киплять у світі багатіїв, – пояснює Тим і повертається до керма.

Тепер я закриваю сумку й перелажу на переднє сидіння. 

– Можливо, хоч поясниш, що відбувається і з ким ти зустрічався?  

Тимур бере чорні окуляри й за ними ховає очі. 

– Навряд чи.

Стискаю вуста й нахабно зриваю з нього окуляри. Вдягаю на себе, як робила це на початку нашого шляху. У відповідь крадій лиш осудливо махає головою.

– Хіба це чесно?! – питаю з натиском. – Ти мене затягнув у цю кримінальну історію, яка ще невідомо чим закінчиться, і вважаєш, що приховувати від мене правду – це справедливо? 

– Тобі досить знати те, що ми досі тримаємося нашого плану: продамо награбоване у провулку Гончих. Щоправда, їхатимемо довше, оскільки так безпечніше.

– Наскільки довше?

– Значно, але я обіцяю не займати тебе своєю присутністю. Можеш спати всю дорогу чи дивитися, скажімо, у вікно. Домовимося лише не набридати одне одному дорогою – і все буде до ладу.

– Зараз! – кидаюсь сарказмом. – Через невігластво я набридатиму нескінченно.

– Погрожуєш? – кутики вуст Тима рвучко підіймаються.

– Ти що, не розумієш, що ми в одній упряжі? – розсуваю руки у відповідному жесті. Я таки маю право знати, що відбувається!

Тимур зітхає, бо розуміє, що не відступлю. 

– Гара-а-зд… – неохоче відповідає, мажучи по мені поглядом своїх темно-карих очей, і зрештою повертає собі окуляри. 

Тимур

Впевнено веду авто шосе, з двох боків від якого тягнеться безкрая пустеля. При цьому відчуваю погляд своєї пасажирки, яка пильно вдивляється в мене своїми лисячими оченятами і чекає, коли видам правду. 

“Можливо, дійсно їй краще все розповісти? – роздумую. – Що я втрачаю? Так хоч буркотіти всю дорогу не буде”.

– У мотелі я мав зустрітися з Лео, – починаю спокійним голосом і в цей час втискаю педаль газу. – До цього дня сприймав його як захисника та навіть наставника. 

– І що? Він зрадив тебе? – одразу висуває підозру Еріка.

– Якщо мій напарник не бреше, звісно. Це той чоловік, з яким щойно спілкувались.

Мило дівоче обличчя відображає наскільки напружено все обмірковує його власниця з того, що кажу їй. 

– Тобто ти сам не знаєш, кому вірити?

– Схиляюся до того, що бреше саме Лео. Хоча їх обох було б непогано відшмагати. 

– А цей напарник… він хто такий? Ти ж у будинку Германа Вікторовича був сам.

– Артем мав лише вимкнути камери спостереження і пересвідчитися, що в будинку нікого немає. І, як бачиш, не впорався.

Раптом Еріка заливається сміхом. Здається, на нервовому підґрунті.

– Чудо-о-ово! Мене прийняли за шафу!

– Менше треба було у ванні ховатися, – закочую очі. – Сама винувата. 

– А про що ви зараз розмовляли? 

Заради забави Еріка береться за пасмо волосся й починає гратись з ним. І хоч їду на великій швидкості, на мить задивлюся, як вона спокусливо накручує на пальчик це пасмо. 

– Він розповідав про те, що Лео нас відправив у той будинок навмисно, щоб злити Артема. Грабувати мав він, а не я. От тільки мій напарник мовчки запідозрив неладне й вмовив мене помінятися ролями. Тобто це не за нами мають зараз ганятися, а за ним. Розумієш?

Еріка розчаровано видихає і хитає головою з боку на бік. У цю мить знову з’являється бажання її втішити, але негайно його жену від себе. 

– Не розумію тільки, навіщо я встрягла у ваші розбірки. Тепер за мною теж ганяються бандити, а я навіть не маю до кого звернутися за допомогою. 

– О так, – киваю. – Дарма ти погодилась на мою пропозицію.