9. Правда, яка вона є

Еріка

Серце вилітає з грудей, тіло настільки напружене, що аж німіють руки та ноги. Схиляюся до покриття автомобіля й накриваю голову руками, наче це мене має врятувати від куль, одна з яких щойно розбила скло чи то позаду, чи збоку. 

“Невже я можу втратити життя через спробу заробити на навчання? О-ох… Це було б аж надто епічно!” 

Зазираю на Тимура. Він напружено керує Гелендвагеном, і при цьому сидить з рівною спиною, його вуста стиснути в суцільну лінію, очі широко відкриті. Строкаті татуювання, які тягнуться тілом, додають його образу брутальності та шарму. І хоч саме він втягнув мене у цей заміс, лише у цьому чоловіку вбачаю порятунок, бо більше немає на кого покластися.

– Тимуре, зроби щось! – нестямно вимагаю, хоча це звучить, як благання навіженої.

Він ще й має нахабство проігнорувати. А я вже сотий раз шкодую, що погодилась на таку аферу й зв’язалась з цим поганцем.

Тоді чую, як дзвонить телефон. Тимур люто кричить у слухавку:

– Якого біса?!

Намагаюся прислухатись до розмови, але при цьому нагинаюся як можна нижче. Хвилювання б’ють через край і вихлюпуються назовні божевіллям. Ще трохи і я, дійсно, зійду з глузду. Ще вистріл чи два…

З розмови розумію, що Тимур спілкується з нашими переслідувачами, бо він вимагає припинити стріляти. Очевидно, вони висувають якісь умови, бо тепер він лише слухає з роздратованим виглядом, а я схрещую пальці на руках, щоб ці переговори пройшли вдало – і постріли більше не лунали. Однак у розріз моїм молитвам Тим гарчить, що йому щось не підходить, і я мало не валюсь, знепритомнівши. 

Врешті починаю себе абияк підбадьорювати: “Еріко, ти чого це розплилась?! Треба залишатися в тонусі, так хоч якийсь буде шанс на порятунок. Окрім того, Тимур, певно, знає, що робить. Принаймні ми досі живі”.

Та швидкість мій спільник не скидає, а отже, нас досі намагаються наздогнати головорізи. Щоправда, тепер вони не стріляють. 

В якусь мить наше авто різко сколихується, бо виїжджаємо на якусь нерівність, – і від цього моє волосся спадає на обличчя. Рукою закидаю його назад і з надією питаю:

– Ми відірвалися? 

На це звучить різке “ні” – і я починаю вголос скиглити й плакати без сліз. Ще ніколи мені не доводилось переживати таке божевільне дійство. І якщо  все-таки вдасться виплутатися з цієї історії, однозначно переосмислю все своє життя.

Якщо раніше під колесами відчувалась рівна дорога, то після стрибка ми їдемо повільніше. І цього разу від допитливості трохи підіймаюся й заглядаю з вікна. Навколо пісок. 

– У тебе є план? – повертаюся до Тимура.

– Є, але він хиткий, – відверто зізнається він.

– Міг би і збрехати, щоб мене заспокоїти, – дую губки. – Ненавиджу тебе!

На це він лиш зітхає, не повертаючи в мій бік голови, і продовжує зосереджено вести авто. 

“Мабуть, цьому чоловіку байдуже на те, що я відчуваю, і на мене саму”, – вирішую і знову припадаю донизу.

– Не нервуйся, мала. Виплутаємося, – все-таки зрештою заспокоює Тим.

– Пообіцяй, що не залишиш мене! – нестямно вимагаю.

– Еріко… 

– Пообіцяй!

– Гаразд, обіцяю, – чую те, чого найбільше жадаю, і тепер буря емоцій ще трохи вщухає.

Якийсь час їдемо мовчки. Тимур вправно веде автомобіль, а я заплющую очі й знову молюсь, аби це переслідування вдало закінчилося. І так продовжується доки не починається рівна дорога, тоді мій спільник починає гальмувати. 

Знову виринаю, сівши на сидіння. Ми повернулися на шосе і наближаємося до автозаправки, а головне – за нами більше ніхто не їде. Полегшення розтікається тілом і усмішка на обличчі з’являється мимовільно. 

– Я маю зустрітися зі своїм знайомим. Це необхідно, – пояснює Тимур, зупиняючи автомобіль. 

– А якщо переслідувачі знову покажуться на горизонті? – бентежно припускаю цілком можливий варіант. 

– Якщо хочеш, я не зачинятиму тебе, але пообіцяй не тікати. Сама маєш розуміти, наскільки небезпечно залишатися самій. Вони ж і тебе шукають.

Киваю головою і спираюся на спинку, а Тимур у цей час виймає ключ, підкидає його в повітря і ефектно ловить, а тоді направляється до високого столика неподалік, де на нього чекає чоловік приблизно того ж віку, що й сам Тимур. 

Незнайомець на вигляд худорлявий. Обличчя роздивитись здалеку не вдається. Але бачу, що цей чоловік прудко роззирається навсібіч. Видно, що чогось побоюється. 

“Ох і не подобається мені це все…”

Тимур

На диво, ми відірвалися від переслідувачів. Коли Еріка це зрозуміла, помітно розслабилася та повернулася на сидіння, досі будучи загорнутою в рушник, про який вже, мабуть, сама забула. Та тільки я сказав, що мушу залишити її саму, дівчинка знову заметушилася й змусила пообіцяти їй, що не кину її назовсім. Довелося сказати своє “так”, але не можу сказати, що ця обіцянка щира, адже ще невідомо що нас чекає попереду, а щодо неї самої я лише відчуваю співчуття… і, треба зізнатися, ще й фізичну тягу. Останнє не відпускає ще відколи ми вирушили в дорогу. 

“А що, вона кралечка нівроку”, – пролітає думка, коли вкотре крадькома роздивляюся Еріку.

Її шоколадного відтінку волосся спадає на плечі, пухкі губки від збентеження привідкриті і, кінець кінцем, вона оголена. Лише рушник ледь прикриває соковиті принади на стрункому тілі. Інколи здається, що він от-от спаде. Тільки й мрію. А ще він на Еріці нагадує мінісукню на старшокласниці. А це привід фантазувати ще більше, уявляючи цю дівчину в усій красі без рушника. 

“Ти не про те думаєш, Тимуре!” – подумки огризаюся до себе. 

Залишаю свою напарницю у відчиненому автомобілі й направляюся до Артема, що вже чекає за столиком на заправці. 

Коли він вже поруч, на повні груди вдихаю гаряче повітря й відчуваю, як пісок скреготить між зубами. 

– Ти сам? – уточняю, оглядаючись.

– Сам. 

Він надпиває каву з паперового стаканчика, а тоді питає те ж саме: