8. Іскри під ногами

Еріка

Коли просинаюся, ще не розплющивши очі, розумію, що знаходжусь не в Гелендвагені, бо салон авто пахне інакше. Лежу на чомусь досить зручному, навколо тихо, і я подумки молюсь, аби все, що трапилося до того, як заснула, виявилося безглуздим сном. Але коли розплющую очі, розчаровано зітхаю. 

“Все насправді”, – роблю висновок і прислухаюся, щоб зрозуміти, чи є десь поруч живі люди.

У кімнатці суцільна тиша.

Проходжуся поглядом дерев’яним узголів’ям ліжка, фарбованими бежевим стінами, синіми шторами, які замість того, щоб закривати вікно, зібрані по обидва боки підхватами з пухнастими китицями.

“Де це взагалі знаходжуся?”

Роззираюся й надалі. Свого нестерпного спільника, наподив, не знаходжу. І це вже привід накивати п’ятами. Але помічаю ще одні двері, які знаходяться на метр від вхідних дверей.

“Тимур може бути у іншій кімнаті”, – висуваю підозру, і, крадькома до кімнатки дібравшись, тихо заглядаю всередину через щілину. Бачу не кімнатку, подібну моїй, а душову, де до того ж нікого немає. І знову натхненно повертаюся до думок про втечу. 

Налягаю на вхідні двері, але вони передбачливо виявляються зачиненими. Тоді квапливо, але беззвучно підбігаю до вікна. Але й тут не щастить. Другий поверх, ще й зависоко. Зовсім немає за що триматися, щоб злізти, а я б ризикнула. 

“А що? Приєднатися до крадія сміливості ж вистачило? Тепер треба якось втекти від нього! – від цих думок закладаю руки в боки й заглядаю донизу на огороджене подвір’я за яким тягнеться смуга шосе. – Хоч бери і плети канат з постільної, як у фільмах!”

Та, певна річ, на таке безглуздя я не планую йти, а інших думок поки що немає. 

“Схоже, Тимур все-таки подбав про те, щоб я не вибралася, – роблю висновок. – А де це він сам ходить?”

Не дуже мені хочеться довго сидіти замкненою у цьому приміщенні. І єдине, що можу вигадати, щоб вбити час, це прийняти душ. Це завжди допомагало розслабитись і відкинути зайві думки. 

“Тим паче після спекотної втечі з місця пограбування змити з себе ті хвилювання точно не завадить”, – вирішую, тоді причиняю двері до душової, коли входжу, та роздягаюся. 

Посуваючи за собою плямисту шторку, ступаю у прохолодний душ з неабиякою насолодою. Гарячий не люблю. Окрім того, у приміщенні, де спала, було досить спекотно. Це нагадує, що скоро прийде літо, і я щодня бігатиму на пляж. 

“Якщо не потраплю за ґрати…” – збиває з пантелику іронічна думка, яку одразу жену геть.

Краплі розходяться тілом, волосся вбирає найбільше води, яка тепер струєю стрімко рине донизу спиною. Беру мило й тільки спінюю руки, щоб рознести милення усім тілом, як чую гепання поруч, від якого завмираю, а тоді Тимур нахабно відчиняє двері в душову. 

“Ти що, з глузду з’їхав?! Вийди! – нестямно кричу до нього.

Бачу його в щілині між стіною та шторкою, як і він мене. Але відходити цей поганець не збирається.

– Еріко, немає часу. Нам треба йти! – збентежено пояснює Тимур.

Він знімає з гачка великий рушник і кидає в мене.

– Ти таки зовсім вже знахабнів! – тим часом продовжую висловлювати невдоволення. – Це вже вдруге вдерся до мене, коли я роздягнута! Негідник і збоченець! От хто ти!

– А тебе зараз пристрелять, якщо негайно не підеш зі мною! – голосно, але досить чітко, щоб усвідомила, попереджає він. – Нам тре-ба ті-ка-ти! – знову повторює мені, наче якійсь недолугій.

І тепер я розумію, що такий збентежений він не через те, що побачив мене оголеною. Є й інша причина, від думок про яку стигне кров. Тож тепер я миттю змиваю милення з рук, вимикаю воду і закутуюся в рушник.

– Одягнутись хоч можна? – питаю в Тимура. 

На це звучить його суворе та однозначне:

– Ні!

Тож так і виходжу з душової в рушнику. Тимур вже тримає однією рукою мій одяг, іншою хапає мене за зап’ястя – і тягне в коридор. 

– А де ми зараз? – питаю, коли наближаємося до сходів.

Відповіді немає.

Коли спускаємося, він кидає ключі жінці за стійкою, ігноруючи її питання та округлені очі через мій вигляд, і хутко веде мене до Гелендвагену. 

Я збентежено оглядаюся, наче від когось тікаю. Поки ще сама не знаю, що сталося, але вже хвилююся до нестями.

В авто, нарешті, наважуюсь запитати найголовніше:

– Нас знайшли?

Тимур киває у відповідь – і швидко рушає з місця. А я підтискаю до себе ноги, обіймаючи рукою, і сильно затискаю ніготь між зубами. Жах як стає моторошно!

Тимур

Вивертаю кермо і втискаю педаль газу, щоб якнайшвидше залишити територію мотелю.

«Невже Лео міг відвернутися від мене?» – роздумую дорогою, адже це здається нісенітницею, але все моє єство веде авто якнайдалі від мотелю.

Не встигаю відʼїхати й на кілометр, як за мною виїжджає два джипи. Ладен закластись, що вони несуться по мою душу, і в одному з них сам Лео. 

Еріка, яка до цього збентежено оглядалась, притримуючи на собі рушник, тепер помічає, що за нами їдуть і на очах блідніє.

– Вони за нами, так? – питає і одразу ж зіщулюється, обіймає колінця і при цьому тихо скиглить. 

Відповідати не доводиться, оскільки лунає глухий постріл – і куля бʼє заднє скло. Ще й якимось чином рекошетить у бокове. Еріка лиш голосно пискнула і тепер нагинається вниз, а я, відчуваючи своє серцебиття, починаю ковзати зигзагами, аби лише не їхати прямою. 

– Тимуре, зроби щось! – нестямно благає Еріка, закриваючись руками. 

І я з радістю зробив би, але в мене на хвості двоє переслідувачів, які понад усе жадають нас позбутися. Єдине, що можу, це тиснути педаль, але при цьому розумію, що навряд чи зможу тікати цілу вічність.

Починає дзвонити мій телефон. Це Лео.

– Якого біса?! – вигукую в очікуванні отримати доступне пояснення.

– Ти вирішив від мене втекти? – здивовано лунає його голос. – Дарма витрачаєш час, Тимуре. Я ж пояснив тобі, що Артема хочуть прибрати, а ти опинився на його місці. Нам треба негайно повернутися у Догард і пояснити все замовникам.