7. Незапланована зустріч

Тимур

День видався нелегким і, зосередившись на широкій смузі шосе, відчуваю, що втома все більше бере верх. 

“Було б непогано зупинитись в якомусь всіма забутому місці, але навіть це ризиковано”, – вирішую, невдоволено труснувши головою, відкидаючи думки про відпочинок.

На мить зупиняюся, беру до рук пляшку води й, висунувшись надвір, ллю в долоню, що тримаю у вигляді горнятка, тоді вмиваю обличчя. 

“Шкода, що вода не холодна… До того ж газована!”

Наостанок повертаю торс вправо, тоді вліво, щоб трохи розім’ятися, за ними слідують оберти плечима та головою – і от, трохи збадьорившись, повертаюся за кермо. Але перед тим, як зрушити з місця, ще кидаю погляд до Еріки.

“Спить відмінничка”, – хмикаю. 

Тоді зосереджуюся на дорозі й рушаю. Поступово прибавляю швидкість, аби зробити нашу поїздку коротшою. І варто мені дійти позначки сто тридцять, як починає дзвонити мій мобільний. А це не може не насторожити. 

Однією рукою міцно тримаю кермо, а іншою – дістаю з внутрішньої вшитої кишені кофти телефон. На екрані висвічується “Лео”, і це насторожує ще більше. 

Лео – наш старший. Це він роздає вказівки де і чим можна поживитися. Звісно, сам “чорними” справами не займається, лише забирає свою долю готівкою й обіцяє захист усім тим, з ким має справу. І я б міг з самого початку до нього звернутися й пояснити ситуацію, але хотів вирулити все сам. Адже не так вже й важко відвести награбоване у провулок Гончик, та й з дівчам я, в принципі, міг би впоратись, але тепер Лео сам мені дзвонить, і розумію, що, швидше за все, він вже знає, що я влип. 

“Можна вважати, що я здобув статус невдахи…” – від невдоволення стискаю вуста, але слухавку все ж підіймаю. 

– Далеко зібрався? – одразу лунає питання басистим голосом.

На нього відповідати мені б хотілося найменше. Щоб не відволікатися, вмикаю гучномовець, а телефон кидаю на панель.

– Я за містом. Є деякі справи. 

– Треба зустрітися, Тиме.

– Лео, є якісь проблеми? 

– Так, і наша зустріч не почекає навіть до завтра, – його голос навіює бентегу. 

– Навряд я зараз зможу повернутися у Догман. Кажи телефоном. 

Чується важкий видих старшого, а тоді він розчаровано питає:

– Ти думаєш, я не знаю про те, що сталося? За тобою полюють, Тимуре. І я був першим, хто дізнався про це. 

– Чому одразу не набрав? 

– Бо про те, що ти тікаєш, теж знав, – пояснює Лео. – І я не пропоную тобі повертатися, бо вже сам рушив за тобою. Вже на хвості.

Стрімко заглядаю у бокове дзеркало, тоді навіть опускаю вікно й трохи вилажу, щоб добре все роздивитися позаду. От тільки нікого немає. Та й дивно мені, що Лео знає, де я. Ніяк не второпаю, як йому вдалося мене вистежити, якщо він, звісно, не блефує.

– Ти далеко? – питаю, скидаючи швидкість.

– Нас розділяє година чи дві, але шосе в будь-якому випадку - не місце для розмов. Через декілька миль при дорозі побачиш мотель. Він там єдиний. От і зачекаєш в холі.

У слухавці чуються гудки, а у мене киплять мізки від питань, які тепер аж тиснуть. Маю недобре передчуття, тому зовсім не хочу ні з ким зустрічатися, поки не здихаюся поцупленого. 

“Але ж іншого боку, як можу відмовити Лео? Він кришує мене, а крім того, що як моя ситуація гірша, ніж я думаю, і він запропонує вихід?” – цими думками таки вмовляю себе налаштуватися на зустріч. 

І як тільки бачу здалека невисоку будівлю, обгороджену ґратчастим парканом, – потрохи гальмую. 

Моя інтуїція підказує їхати геть, але я наперекір внутрішнім відчуттям таки зупиняю Гелендваген, не заїжджаючи на територію мотелю, і повертаюся до Еріки. 

“А з нею що робити?” 

Якби зустріч з Лео відбулася зараз, я б міг її залишити в авто, але він ще невідомо коли прибуде, і я сам би хотів відпочити в номері. Крім того, залишати Еріку зачиненою в авто надовго – це ще й дещо жорстоко. Зрештою, спочатку йду сам і проплачую найдешевший номер, бо навряд ми тут надовго затримаємося, а тоді повертаюся за нею, але вчасно приходить розуміння того, що, коли вона спить, менше проблем, тому все-таки вирішую не будити. 

Обережно підіймаю на руки струнке дівоче тіло, від якого, треба зізнатися, навіть трохи збуджуюся. За це себе картаю. Тоді несу її до номера. Щоправда, жінка, в якої щойно брав ключі, спостерігає за нами досить збентежено, тому вимушено повертаюсь до неї й пояснюю:

– Моя наречена. Заснула в дорозі. Втомилася. 

Тоді працівниця з розумінням киває і береться гортати якісь папери. А я продовжую нести свою “наречену” до номера на другому поверсі, де кладу на ліжко. Зачиняю двері й ховаю ключа під шафу, а тоді й сам влягаюся біля Еріки. 

“Хтозна, коли в мене випаде нагода відпочити?”

Втім, спати звісно не планую. Лише спокійно полежати. От тільки спокійно не вдається, бо красуня поруч неабияк вабить, викликаючи збудження. Доводиться відвернутись і забитись до самого краю ліжка. Та все одно відчуваю її квітковий запах, і навіть лаятися від цього хочеться.

Проходить зо пів години чи година, як оживає телефон. Я прудко вимикаю звук, заходжу в маленьку душову і нарешті підіймаю слухавку. 

– На задньому дворі, – коротко пояснює басистий голос.

– Дві хвилини. 

Вмиваюся крижаною водою, бо вже й ледь сам не заснув, притискаю до обличчя рушник, який висить на гачку, тоді недбало його кудись жбурляю й повертаюся до кімнати, де Еріка вертиться на ліжку. 

“Ще не вистачало, щоб вона прокинулась”.

На мить завмираю, а коли впевнююся, що вона далі спить, крадькома дістаю ключ і йду, закриваючи номер.

На задньому загородженому подвір’ї бачу за столиком Лео на плетеному кріслі. Він сидить повернутий до мене спиною, а поруч з ним стоять два амбали, які, скільки знаю Лео, постійно труться поруч з ним. І знову я ловлю себе на тому, що не хочу йти до Лео. Та все ж неохоче ступаю. Обходжу його та всідаюся навпроти. Намагаюся на його зморщеному обличчі роздивитися емоцію, але це зробити не вдається.