6. Дівчина з яйцями

Еріка

Крадій навіть не думає зважати на мою думку. Одягнув чорні окуляри, вчепився у кермо й їде, куди йому хочеться – і байдуже, чи з ним хтось згодний, чи ні. От тільки я – не маріонетка, тому вирішую, що настав час показати гострі зубки. Незграбно дістаю зброю – і направляю в голову цього занадто впевненого в собі чоловіка. Тримаю обома руками.

Тепер поганець маже по мені невдоволеним поглядом, але навіть не зупиняє авто. 

– Думаєш, це смішно? – питає абсолютно спокійно.

На таку реакцію не очікувала, а точніше, відсутності адекватної реакції.

– Пістолет що, іграшковий? – з моїх вуст виливається підозра.

– Справжній. Можеш надовго загриміти до в’язниці, якщо твої тремтливі пальці випадково натиснуть на гачок. Май це на увазі, пташечко. 

– Тоді чому тобі байдуже? 

Цей божевільний осудливо хитає головою, а тоді пояснює:

– Бо з власної волі ти нізащо б не вистрілила, відмінничко.

– А випадково? У мене дійсно тремтять руки – не здаюся і все одно намагаюся тримати марку. 

– І чого ти хочеш, Еріко? Щоб я зупинився і відпустив тебе? - хмикає злодій.

Я задумуюсь, а тоді знімаю з нього окуляри, одягаю на себе й владно кажу:

– Для початку назви своє ім’я.

– Тимур, – одразу ж видає крадій. 

– Гаразд, Тимуре, і куди ти мене везеш? 

– До провулка Гончих.

Мені здається, він говорить щиро, але досі не видно, щоб він перелякався через пістолет, хоча я його так і тримаю, направляючи в голову.

– Чула про таку місцину? – питає Тимур.

– З новин. У тому провулку постійно відбуваються якісь перестрілки, бійки, вбивства. Справжнє пекло на Землі, я б сказала.

– Вірно, але лише там є барига, який без проблем купить усе те, що ми прихопили у поважного містера Германа.

Обурливо дму губки.

– Ти прихопив, а не ми! Я лише поруч пробігала.

– А він знав, що ти прибиратимеш будинок у цей день? – питає Тимур.

– Знав, звісно. 

– Мабуть, він вже прибув додому й побачив твої речі, які ти залишила. Як думаєш, на які роздуми це його наштовхне?

У мене киплять мізки. Шукаю доцільну відповідь, якою могла б виправдати себе, але не знаходжу її.

– Не знаю, Тимуре. Я зовсім забула про них. Від останніх подій зовсім голова пішла обертом. Можливо, господар будинку вирішить, що я випадково забула свою сумку? 

Мій недолугий спільник починає сміятися, і від цього дратує ще більше.

– Ти розумієш, наскільки це було б дивно? – питає він. – Виходить, що ти пішла додому раніше й без речей. Якби забула капелюха, то ще гаразд, але ж не телефон і ключі від власної оселі! Ти ж тікала зі мною зовсім без нічого.

Як не крутити, а Тимур має рацію, і це заганяє мене у глухий кут. 

– Хочеш сказати, що він подумає, наче я з самого початку планувала пограбування, відколи влаштувалася до них? 

– Можливо, – загадково замахує головою Тимур, – а речі залишила навмисно, аби на тебе ніхто не подумав. 

– Або! – нестямно викрикую, бо в голову приходить геніальний сценарій із усіх можливих. – Вони подумають, що ти мене викрав. І це найідеальніший варіант, в якому мене визнають ні в чому невинною. 

– Особливо, якщо якісь камери зловили, як ми з награбованим тікали вдвох, – знову глузливо регоче Тимур, наче на нього зараз  не направляю пістолет.

Я знову відчуваю присмак розчарування. Від цього видихаю повітря і спираюся на спинку сидіння. 

– Керувати автівкою хоч вмієш? – перебиває мої роздуми Тимур. – Чи ти тільки табличку множення вчила?

– Не вмію, – люто проціджую крізь зуби. Звісно, брешу.

– Ось, а це значить, що сама ти далеко не втечеш. А зараз, якщо ти не помітила, я вже їду на швидкості під двісті, і якщо ти мене пристрелиш… 

Хутко зосереджую погляд на спідометрі. Я навіть не помітила, як крадій почав розганятися, а тепер знову почуваюся в пастці, і тепер навіть пістолет у руках ніяким чином не дарує мені шанс на порятунок. Тож як тільки Тимур простягає руку й обхоплює зброю пальцями – я відпускаю її. 

“Схоже, що у полоні цього поганця ще доведеться пробути дуже довго”, – роблю невтішний висновок.

Тимур

Від цього дівча мене кидає в піт. Короткими миттями я їй співчуваю, бо насправді не збирався втягувати її в таку аферу, думав все вийде без проблем, а все пішло шкереберть, а інколи радію, що вона тепер зі мною в одній упряжі, бо менше пхатимеся, куди не слід. 

“Я її не змушував ставати моєю спільницею. Лише запропонував, – виправдовую себе, але все-таки почуваюся винуватим і здихатися її, як не кортіло б мені, а тепер не вдасться. – Прямо персона нон грата якась. І гаразд, якби хоч корилась, але ж ні, вона поцупила мій пістолет, який я необачно залишив в авто й сподівалася мене залякати. Схоже, що ця дівчина все-таки має яйця, але її витівка була чимось з розряду “занадто”. Краще не зводитиму ж неї очей, а ще краще з її пишних форм на стрункому тілі. Має ж бути хоч щось приємне у цій спільній поїздці!”

– Якщо ти хоч щось ще подібне вкоїш… – починаю загрозливо.

Дівочі оченята блукають по мені, очікуючи, коли закінчу висловлювання.

– Що буде?

– Не панькатимуся. Так і знай! У тебе реально зараз є шанс швидко позбутися награбованого, якщо поїдеш зі мною. Лише тоді залишитись в фіналочці чистенькою, як і личить відмінничці. Поступиш у свій універ, купиш помаду, сумочку… Чи що вам потрібно для щастя?

Еріка опускає очі, задумується. 

“Хотілось би мені прочитати її думки. От про що вона мовчить? Можливо, нову безглузду витівку вже продумує? Або все-таки вирішила все зробити, як прошу? В останнє не дуже віриться”.

Уважно вдивляюся у миле обличчя зі стисненими від невдоволення вустами, але відповіді не знаходжу. 

– Не така ти вже й правильна, якою хочеш здаватися, – впевнено видаю свою підозру.

Тоді знімаю з Еріки свої чорні окуляри, які вже майже сповзли на кінчик її носа – і  одягаю собі, тоді продовжую: