5. Вітер змін

Тимур

Перед воротами кидаю в бік автівки загрозливий погляд, бо впевнений, що на мене зараз дивиться Еріка. Сподіваюся, поки мене не буде, вона не утне чогось дурного. Втім, все-таки вирішую поквапитись.

Тисну на дзвоник і направляю обличчя до камери. Через мить ворота автоматично відчиняються, пропускаючи мене всередину.

Я багато разів бував на території, тож впевнено крокую стежиною, по обидва боки якої в ряд вистелене гостре каміння. На дерев’яну альтанку попереду не звертаю уваги, одразу направляюся до будинку, коли раптом чую хриплий голос з альтанки:

– Тимуре!

Повертаюся й впізнаю сивого Еда. Він спирається руками на стіл, наче й безсило, але це лиш так здається. Хай цей чолов’яга й розміняв чи то п’ятий, чи навіть шостий десяток, свою хватку не втрачає. З радістю приймає будь-який товар і щедро за нього платить, а тоді збуває його своїми каналами втричі дорожче. І цим займається, мабуть, все життя, однак жодного разу не мав серйозних проблем. Удачливий старий.

– Еде, я знову приніс товар, – кидаю сумку до його ніг. – Загалом, жіночі цяцьки. Глянете?

– Ні, – спокійно відмовляє мій знайомий, чим дивує.

– Ви сказали “ні”? Здається, ви ще жодного разу мені не відмовляли. Хіба я десь провинився? 

Сивий чоловік скидає ковбойський капелюх, який часто любить носити, і починає палити люльку. А я занепокоєно, але терпеливо чекаю, коли той, нарешті, пояснить у чому справа.

– Ти кого обікрав, синку? – питає він.

– Куркуля якогось. Герман Вікторович, здається.

– Доманського Германа Вікторовичу. Правильно, – киває той. – А чому особисто взявся за крадіжку?

– Так склалося. А які з цим проблеми?

– Треба було спочатку все рознюхати про Доманського, а тоді за справу братися. 

– А що з ним не так? Поясніть нарешті! – зсуваю брови, бо вже розумію, що відповідь Еда мене засмутить.

– Він під захистом місцевих авторитетів. Вони мають спільну справу. 

Насторожуюся. Сідаю з іншого боку стола від Еда і пильно дивлюся на нього. На чолі виступає піт. 

– Отже, справи такі, – похмуро пояснює Ед, –  ти поцупив якусь цінну річ – і тепер Герман найняв бандитів, які рухаються по твоїх слідах. 

– Але ж я лише нещодавно… Як би він встиг? Господаря будинка навіть вдома не було!

– Встиг… – одне лиш слово гостро ріже по вухах.

Страждально видихаю. Жар пронизує все тіло. Отже, мало того, що сам вліз у цю багнюку, то ще й втягнув те дівча. 

– Можу все повернути. Це ж не проблема! – виструнчую спину.

На це Ед лиш хрипло регоче, що аж закашлюється.

– Ні, синку, це так не працює. Тепер мусиш відповісти за скоєне. Доманський тобі не пробаче.

– Довбаний випадок! – гепаю кулаком по столу. – І що мені тепер робити?! 

– Що? – в себе сміється Ед, випускаючи при цьому хмару диму. – Де провулок Гончих знаєш? 

Хмикаю:

– Хто ж не знає? Найнебезпечніша місцина поміж усіх, про які я чув. Щоправда, жодного разу мене там ще не носило.

– Так ось, там є торговець Дамір. Я чув, що той чорт нічого не боїться. Якщо хтось і згодиться в тебе викупити вкрадене, то тільки він. Але це треба встигнути до того, як тебе наздоженуть люди Доманського. 

Киваю й підіймаюся.

– Схоже, це єдине правильне рішення, і часу краще не втрачати. Дякую, Еде. 

– Поквапся, синку. І будь обережним. Скажеш покупцю у разі чого, що ти він мене.

Я киваю – і хутко повертаюся до Гелендвагену. Нестямно роздратований і злий на весь світ, а особливо на себе. 

“Можливо, все-таки краще спробувати повернути вкрадене? – роздумую, поки ще йду. – Що як Ед помилився, і моя витівка зійде з рук?”

Перед тим як вийти за ворота набираю Артема, щоб запитати, що б він зробив на моєму місці, але товариш не бере слухавки. Отакий друг…

“Мабуть, після останньої розмови морозиться,” – зрештою вирішую.

А взагалі, мав би ображатись я на нього, адже саме через його промах я натрапив на Еріку. Тепер мені вже навіть шкода цю дівчину, бо вона може постраждати ні за що. Але відпускати її все ж не збираюся. Завдяки їй мене можуть знайти швидше, а так хоч маю якийсь шанс щезнути. 

Топчусь на місці й роздумую над тим, чи телефонувати ще Лео. Він кришує таких, як ми з Артемом. І зв’язатись з ним, очевидно, є сенс, але чи не повернеться воно мені боком? Від мене можуть всі відректися або в надалі сприйматимуть, як невдаху. І як від цього зрештою відмиватимусь? Тож… до біса цю затію! Вирішую, що сам якось розгребу цей заміс. 

Еріка

Не можу повірити, що довірилась слизькому типу й спокусилась грошима. Тепер знаходжусь бозна-де за Догардом перед наглухо загородженим одиничним будинком. Мабуть, він належить якому можновладцю-інтроверту. Інакше не розумію, навіщо жити поза межами цивілізації. 

Наївно намагаюся відчинити автівку зсередини, але дарма. Пан крадій не настільки дурний, щоб випадково забути зачинити авто з живим свідком його злочинної справи. 

“А що, як він ще й маніяк?” – пролітає думка, яка ледь не доводить мене до божевілля.

У будь-якому випадку треба якнайшвидше вибиратися, тому пильно оглядаю салон, після цього відчиняю бардачок – і всередині знаходжу пістолет. Ця знахідка жахає і від цього змушує закрити рот руками, затамувавши подих. Я мало що тямлю в зброї, і саме про цю нічого не можу сказати, але тепер втекти від крадія хочеться ще більше. І страхи підбурюють рятуватись будь-яким чином, аби лише якнайшвидше накивати п’ятами. І от, добре поміркувавши, розумію, що варіантів у мене не багато. Неохоче беру зброю в руки, бо лише вона зараз може стати моїм порятунком. 

“Навряд чи злочинець суперечитиме мені, коли направлю на нього зброю”, – впевнено вирішую. 

У мене навіть з'являється ідея вистрілити в вікно, ліктем винести решту скла – і таким чином вибратись з автівки, але майже одразу відкидаю цю ідею, оскільки не знаю наскільки тут міцне вікно, чи не зрикошетить куля та що зі мною за таке зробить той поганець, якщо все-таки мій план піде по швах. Крім того, поле попереду здається нескінченним, і з горизонту на своїх двох мені так швидко не скритися.