4. Нікуди не відпущу

Еріка

Життя — річ складна й абсолютно непередбачувана. Ще годину тому я була пай-дівчинкою зі світлими мріями, а тепер я – спільниця злодія, якому чомусь повірила. 

“Мабуть, мені завжди не вистачало драйву, чогось такого емоційного, ризикованого… – вирішую про себе. – От і потягнуло на пригоди”.

Головне, щоб не пошкодувала, бо поки все виглядає не настільки жахливим. Цей чоловік дасть мені частку, а я не здам його полісменам. Але хтозна, чи так воно буде. Ще й совість мене з’їсть, навіть якщо все піде за планом, і у цьому я цілком впевнена.

“Все одно цей лиходій рано чи пізно втрапить у лапи закону. Такі, як він, довго на волі не гуляють. Тоді вже не скоїть мені ніякої шкоди, якщо раптом планує подібне”, – врешті вирішую, намагаючись себе якось підбадьорити.

Тим часом цей тип швидко їде з місця злочину, постійно зазираючи в бокове дзеркало. 

– Ти вперше грабував? – цікавлюсь.

– З чого взяла? 

– Якось воно в тебе невдало пішло, не спланував… – не можу приховати насмішку, що, швидше за все, має нервове підґрунтя.

Однак суворий погляд, яким цієї ж миті пронизує мене крадій, змушую кутики вуст опуститися. 

– Тебе взагалі не мало бути в будинку! – сердито пояснює він. – Мене підставив товариш, який мав впевнитись, що в оселі нікого немає. 

– Угу, бовдур тобі попався, – киваю, а тоді заглядаю у вікно, за яким миготять дерева та високі паркани. – А куди їдемо?

– Здамо це все одній людині, яка одразу ж з нами розрахується. Отримаєш свою частину – і котися на всі чотири сторони. Я з тобою гратися не збираюся. 

Обурено складаю руки на грудях.

– Думаєш, мені хочеться з тобою мати справу? І взагалі, чому ти сказав “частину”, якщо винен мені половину?

У відповідь цей чоловік усміхається на один бік. І тепер я вже не впевнена ні у чому.

– Інакше я тебе викрию! – загрозливо попереджаю. 

Однак схоже тепер він мене не боїться, і насправді боятись варто мені його. Я тільки зараз починаю тверезо аналізувати все, що відбувається. Злочинець кудись везе мене у своєму авто із затемненими вікнами. Я не знаю куди і вже не впевнена, що отримую від нього хоч щось. 

“Мабуть, було б логічніше думати про власну безпеку”, – вирішую, і тепер починаю хвилюватись ще більше, ніж до цього.

– Як до тебе звертатись? – повертаю голову до крадія, який тримає кермо лише однією рукою.

– Можливо, тобі ще й мою біографію розказати? – дратівливо відповідає цей тип.

– А знаєш, мені насправді не принципово отримати гроші так швидко. Залишу номер карточки, а ти скинеш, коли випаде нагода. 

– Наївна… – хмикає цей чоловік. – Хочеш грошей – їдь зі мною. 

– У мене є свої справи. І… не довіряю я тобі, – щиро зізнаюся. 

У цей час запам’ятовую зовнішність крадія про всякий випадок. У нього темне волосся, зачесане трохи доверху, а позаду коротке, “легка” щетина, глибокі темно-коричневі очі, які проявляються кольором еспресо тоді, коли він дивиться у мій бік, ще татуювання на тілі… На останнє звертаю особливу увагу. На шиї красується малюнок з зображенням птаха, схожого на мартина, на одній руці – товстий ланцюг, а на іншій – рукав з вогню. Закрадається підозра, що це ще не всі татуювання, які є на тілі цього звабливого злодія. Так, він таки звабливий!

– Це я тобі не довіряю, дівчинко, – рикає він. – Зараз побіжиш у відділок – і матиму через тебе проблеми. Так що даруй, але я тепер тебе так просто не відпущу.

У мене все терпне всередині. 

“Що він задумав?”

Загадковий незнайомець звертає на вузьку доріжку й тепер веде Гелендваген за місто. 

Мені все менше здається, що я вчинила правильно, сівши до цього чоловіка. Адреналін тисне у скронях, а тіло сковує від передчуття неминучого.

Тимур

Все тіло моєї спільниці напружене, а вона сама, роззявивши ротик, очима нипає як не у вікно, то мною, то салоном.

“Мабуть, дівчинка шкодує, що влізла у все це, — вирішую, крадькома спостерігаючи за Ерікою. — Певно, шукає вихід, бо второпала, що тепер від мене піти буде складно”.

– Невже ти утримуватимеш мене насильницьки? – дивується ця, як виявляєця, не надто вже й смілива покоївка.

– Мала, ти сама напросилась до мене в компанію, тож тепер дотримуйся моїх правил, — навмисно говорю суворо, щоб трохи налякати її. 

– Чому називаєш мене малою?! – хнюпиться. – Ти щонайбільше на п’ять років старший. Мабуть, ще за тридцять не зайшло. 

Я кидаю до цієї говіркої загрозливий погляд, але дівча зовсім не виглядає налякано, якщо не брати до уваги її зіниці, які метушливо пересуваються, видаючи збентеження.

– Було б краще, якби ми їхали в тиші, Еріко.

На це вона демонстративно зітхає, на мить відвертається до вікна, але потім знову відчуваю на собі її погляд карих очей.

– А ти правила не озвучив.

– Які ще правила?

– Ти ж сказав, щоб я дотримувалась твоїх правил. А їх, якщо що, так і не озвучив, – піднімає вгору вказівний пальчик. 

– Гаразд. Правило перше: мовчати. 

Її тонкі бровки піднімаються:

– І все?

Тепер вона мене нервує. Я зупиняю авто на узбіччі й повертаюся до Еріки всім тілом, наскільки пускає крісло. Руки широко розставляю, візуально збільшуючи свої розміри, і спираюсь на кулаки. Різко видихаю. Лише вогню з ніздрів не вистачає для ідеального образу роздратованого поганця.

– Ти зовсім не відчуваєш страху? – грізно питаю.

Вона солов’їними оченятами дивиться на мене. Хотів би я знати, про що зараз думає. Спочатку вона мені здалась пай-дівчинкою. Ділилася мріями про вищу освіту, чужу оселю від крадія рятувала, хоча й могла постраждати, якби нарвалася на когось іншого. А коли на кухні схопила пательню і загородила прохід, то думав, що це вона на адреналіні робить, а тепер розумію, що ця дівчина таки має характер. Принаймні дорогою мені мізки точно винесе.