3. Давай зі мною?

Еріка

Переповнена найгострішими емоціями від такого екшену швидко одягаюсь і біжу до сусідів за запомогою. А у них всіх вибудовані цілі мури, тому навіть не знаю, як добратися до живих людей.

“Довбані мажори…”

Тисну на дзвінок тих, хто навпроти, і чекаю вічність – дарма. Тоді мчу до наступних сусідів. Теж безрезультатно. 

Серце калатає, як навіжене, від сум’яття та хвилювання тремчу.

“Це ж треба! Я спіймала злодія. Мабуть, Герман Вікторович, господар вілли, щедро віддячить за це”, – натхненно роздумую.

Врешті розумію, що тиняння попід воротами може затягнутись і треба щось вигадати більш радикальне. Тому встаю майже посеред дороги й, зайнявши звабливу позу, рукою зупиняю авто. І це ще пощастило, що хоч який автомобіль проїжджав, бо в цій околиці не часто хтось заблукає. Хіба лише тутешні. 

З виглядом нещасного котика пояснюю, що треба викликати поліцію, – і дебелий чоловік за кермом телефонує особисто. Після цього щиро дякую й навіть машинально обіцяю за нього молитися, як часто роблять мої набожні родичі, хоча сама в церкві лише декілька разів на рік буваю, і те, коли мама буркне. Але чого на емоціях людині тільки не пообіцяєш. І тепер вже з душевним полегшенням повертаюся до свого ув’язненого.

Лається дорогенький, намагається винести двері. Від цього починаю істерично сміятись на нервовому підґрунті.

“Не дай Боже зламає ці двері. Тоді мені і від нього влетить, і ще й Герману Вікторовичу доведеться відшкодовувати двері. Навіть не знаю, що “краще”. А все може бути ще гірше”.

– Все ніяк не змиришся? Поліція вже їде. І цього разу я не блефую, – намагаюся вгамувати запал крадія.

На диво, він перестає борсатися у нещасні й, мабуть, вже покоцані з іншого боку двері. Намагаюся передбачити, що він робитиме далі, але мені це не вдається. 

Тоді чую питання, якого точно не чекала:

– А чому ти працюєш домашньою робітницею?

Хмикаю.

– А з чого ти взяв, що я нею працюю?

– Я знаю, як виглядає дружина господаря будинку. І тобі до неї ще дуже далеко.

– Ой… Йди ти…

– Зажди! – просить голос за дверима. – Як тебе звати?

Мить роздумую, чи є сенс приховувати ім’я.

– Еріка.

– То чому, Еріко, ти працюєш всього лише робітницею?

Всідаюсь на підлогу, налаштовуючись на бесіду, бо зараз все ж краще відволікати цього чоловіка розмовами, аби двері не чіпав.

– На університет хочу накопичити грошей. Мрію вступити. 

– Яке занудство… – зітхає злочинець. – А куди вступити? На кого?

– Ну-у… гуманітарно-педагогічний коледж я вже закінчила. Тепер далі хочу вчитись.

– Які світлі мрії… – каже, наче з сарказмом. – З таким характером ти б усіх студентів розуму навчила. Хотіли б вони цього, чи ні, а навчила б. 

Я усміхаюся й уявляю себе найкращим викладачем Галактики.

– Є пропозиція! – з іншого боку дверей кричить злодій. – Ти мене відпустиш, а я частину виручених грошей з краденого подарую тобі на омріяне навчання. Що скажеш?

Припадаю до дверей, бо діалог з цим харизматичним чоловіком набуває нових відтінків.

– Я маю тобі повірити? Хах! Не така я вже наївна, як ти думаєш. 

– Чому ні? Ти ж нічим не ризикуєш. Візьмеш собі гроші, а поліція ганятиметься лише за мною. 

Я ніколи не йшла на подібну авантюру. І жодна людина при здоровому глузді не повірила б такому слизькому типу.

– А скільки даси? – питаю всупереч думкам.

– Третину.

– Всього? Пфф… Не менше половини!

– Якого..? Я ж ризикую, а ти лише поруч пробігала! – обурюється крадій.

А у двері вже й лунає дзвінок. Прибули поліціянти.

Тимур

Мені немає на кого покластися. Хіба лише на себе й свою винахідливість. 

“Треба якось домовитись з цією малою”, – вирішую й пропоную їй частину грошей, які отримаю з усіх вкрадених цінностей.

А що найдивніше, вона ще й викаблучуються й вимагає половину. І це вже нахабство, але поліціянти стукають у двері, і я через це ледь не впадаю у відчай.

– Гаразд! – голосно погоджуюсь. – Забереш половину! Чуєш мене, Еріко?! Я згоден!

Але, здається, запізно, бо за дверима вже нікого немає, а це означає, що вона вже пішла, щоб впустити представників державних органів. І тепер я вже дійсно впадаю у відчай. Несамовито б’ю кулаком по плитці на стіні, видаю здичавілий гул невдоволення. 

Ситуація паскудна. Впевнений, що тепер мене ніщо не врятує, але коли двері відчиняються, я бачу саму лише Еріку з мокрим волоссям, яке досі не висохло. Сама вона вже одягнута.

– Половину? – уточнює, на що я ствердно киваю. – Тоді ходімо!

Вона тягне мене за рукав моєї чорної кофти на замку до однієї з кімнат. У цей час лунає ще один довгий дзвінок у двері. Я зовсім не розумію, що у думках в цієї божевільної. Спочатку вона вдавала Феміду, а тепер її дії вкрай суперечать нещодавно сказаним словам. І це наштовхує на думки, що ця дівчина має якийсь хитрий план.

– Що ти задумала? – прямо запитую у цієї навіженої.

– Довірся. У тебе немає виходу, – відповідає вона. 

І це правда, тож не сперечаюся. Та й будинок, певно, вона знає краще.

У вітальні Еріка прямує до вікна, за яким немає решіток, й хутко береться його відчиняти. Варто було очікувати, що вона вигадає щось подібне. Тоді ця дівчина хапає мене за руку й першою вилазить з цього вікна. Навіть підтримую її, а тоді, коли вона вдало опиняється надворі, киває й простягає до мене руки:

– Кидай сумку! 

“А ось каверза, яку вона вигадала, – даю собі мить на роздуми. – Зараз вона схопить сумку і віднесе зрозуміло куди, я й наздогнати не встигну. Але з іншого боку, ця дівчина могла мене не випускати з кухні. Але впустила ж! Тож варто ризикнути й зіграти в цю рулетку”. 

Кидаю дорожню сумку зі своїми трофеями у вікно та відразу швидко лізу слідом. І коли мої ноги відчувають землю, приходить розуміння, що Еріка не збиралась мене кидати. Отже, ми продовжуватимемо нашу втечу разом.