2. Хто кого?

 (Еріка)

Армагедону судилося бути на кухні. Злочинець, який аж ніяк не очікував натрапити на мене вдруге, тепер стоїть навпроти й поглядом оцінює приміщення, щось обмірковує. Мабуть, ще сподівається втекти. І, до речі, у нього є всі шанси, адже силою я навряд чи змогла б його затримати, а поліцію викликати ще не встигла. Однак все-таки здаватись не планую. Беру до рук пательню і голосно наказую:

– Кинь сумку на підлогу! 

Не реагує. 

“А на що я сподівалася?”

– Поліціянти зараз прибудуть! – впевнено блефую. 

Але мої слова не лякають крадія, а навпаки, веселять.

– Коли ти встигла викликати стражей порядку? – саркастично питає цей чоловік, тіло якого обплітають татуювання.

– Встигла! Зараз впевнишся! 

Сама не розумію, що кою. Але стійко тримаю позицію, як і важку пательню у руках.

“Припустимо, повірить він і віддасть сумку, а далі що з ним робити? Можливо, сказати, що на перший раз вибачу й відпустити? Або спробувати його вимкнути пательнею?  – в голові безладно проносяться варіанти розвитку подій. – Згадати б краще, де мій мобільний…”

– Гаразд, – несподівано погоджується непроханий гість. – Тоді зачекаймо твоїх поліціянтів. Я здаюсь! Ти мене зловила!

Він підіймає руки долонями до мене – й сумку гепається на підлогу, тоді лиходій статуетку ангела все ж кладе в сумку, яку чого її закриває, а тоді всідається зверху.

Ніяк не второпаю, чи він знущається наді мною, чи справді здався. Не маю гадки, як чинити далі, що казати йому і найголовніше – як же викликати органи.

– Сумку до мене! – продовжую наказувати, імпровізуючи. 

Чоловік пшикає ротом, саркастично посміхнувшись на один бік, підіймається й підносить до мене цю дорожню сумку.

– Тримай, мала, - крива усмішка не сходить з його обличчя. 

– Ні-ні! Не підходь! Ногою посунь все вкрадене до мене, а сам назад відійди.

Він знову кориться. Але це не викликає тріумфальних настроїв, а навпаки, насторожує через те, що злодій так легко піддається. 

“Хіба це не дивно?”

Тепер чоловік схиляється на кухонну тумбу, засукує рукава, оголивши руки, якими тягнуться татуювання, і голосно зітхає. Дивиться на мене харизматичним поглядом з-під брів.

– Чим займемося, пташечко?

Його питання остаточно заганяє мене у глухий кут. Молюсь, аби рушник, в який я недбало закутана, не сповз. У цей час пательню так і тримаю наготові й не думаю відпускати, наче це має якось затримати злодія.

– Що значить “чим”?! 

– Отак витріщатимемося один на одного, поки поліцаї не приїдуть? – розчаровано питає цей божевільний. 

– А на що ви… На що ти розраховував?

Чоловік повертається до шафи і бере звідти пляшку вина. Бовтає нею і рукою легенько дістає корок.

– Вже надпита, – коментує. – Сподіваюсь, тебе це не бентежить.

Тоді бере два келихи з полиці – і наливає бордовий напій майже по вінця в кожний. Один простягає мені. 

– Ви – божевільний? – озвучую те, що перше приходить на розум.

– Ні, просто не люблю нудьгувати. 

Мій повний келих цей злодюжка залишає на столику поруч, і жадібно надпиває зі свого. 

– Солодке… – гойдає келих в руках. – Дарма відмовилася. Дівчатка таке полюбляють. Можливо, перестала б так тремтіти.

– А я вас… тебе не боюся! 

– Справді? – повертається до мене обличчям.

– Тремчу, бо нещодавно з ванни вилізла. 

Він мружить очі.

– А навіщо виправдовуєшся переді мною? Хоча, знаєш, а мені це навіть подобається. Продовжуй, поки ще можеш собі це дозволити. Скоро ж приїдуть дядечки в формі, так? До речі, щось вони не квапляться. А мені, - тицяє на годинник, - все час. 

Він хапає сумку й рушає на мене. Здається, зараз моє серце вилетить з грудей. Навіть страшно уявити, що зараз буде.

(Тимур)

“Битися з дівчатками суперечить моїм принципам. А у мене вони є, так, я не безнадійний”, – запевнюю сам себе. – Захотів грошей, зійшов з істинного шляху чесної людини… То й що? У нашому хронічно хворому світі чесним шляхом не збагатитися. Тим паче, якщо бути чесним з собою, я ніколи не був слухняним хлопчиком”. 

Схопивши сумку з цінностями, роблю крок просто на дівчину, адже впевнений, що вона відступиться. 

“Ця мала насправді смішна. Так погрожує, наче це не вона тремтить, як полохливий заєць. Ще й бреше, що державні органи вже на порозі. Це вже взагалі аут”

Підходжу до неї – і вона робить крок назад.

– Ти що, не розумієш, що тобі кінець?! – несамовито питає вона.

Я рукою ловлю пательню, якою ця дівка мені погрожує, і міцно стискаю. Але замість того, щоб злякатись і втекти в невідомість, дівчина чомусь продовжує тримати своє чавунне знаряддя для знешкодження злодіїв, не перестаючи корчить з себе сміливицю. 

Наблизившись впритул, я можу роздивитися дівча ближче. Мокре волосся темно-русяве волосся, нюдові пухкі вуста, очі, як і у мене, карі, але зі світлими, наче медовими, вкрапленнями. Загалом, ця відважна лялечка гарненька.

– Даруй, але мені дійсно все час, – повідомляю, немов мені шкода, й знову насуваючись на неї.

Досі сподіваюся, що вона відступить. Але цього не стається.

– Ти що не чув мене?! – нестямно питає дівчина майже у моє вухо. – Поліціянти вже чекають на тебе надворі. Залиши сумку з награбованим – і йди собі. 

Натягую усмішку.

– Ти не викликала їх.

– З чого ти взяв? – не здається.

– Бо твій телефон за моєю спиною, на полиці. 

Я повертаюсь і беру його в руки, демонструючи свою знахідку. Мені від цього весело, а їй вже не дуже. І коли вже маю спокійно обійти цю кралю – і вийти з будинку, вона, побачивши свій телефон у моїх руках, з острахом вдихає і стрімко задкує. Я рушаю за нею, але це дівча зачиняє двері кухні просто переді мною.

“Набридло!” – тепер вже дратуюся, бо ці ігри час закінчувати.

Берусь за ручку дверей, налягаю, але відчинити не можу. Ця паразитка чимось припняла довбані двері. І це не може не розбудити в мені звіра.