1. Якого біса?

Еріка

Наповнюю ванну з італійського каменю, накладаю під очі золотисті патчі й ступаю в гарячу водичку з густою піною. Одразу занурюсь по шию й видаю спокусливий стогін.

“Яка насолода!”

Стіни і підлога навколо мене виконані з благородного чистого мармуру. Не пам’ятаю, чи хоч раз в житті мій відпочинок хоч трохи нагадував цей. Знав би господар будинку, поважний Герман Вікторович, як старанно “працює” їхня покоївка. Вилетіла б звідси, як корок з пляшки збовтаного ігристого. Але ні він, ні його значно молодша білява дружинонька Анастасія, не дізнаються про мій відпочинок у їхніх володіннях, бо поїхали на декілька днів у робочих справах. А я, між іншим, заслуговую хоч раз в житті розслабитись, і взагалі, це я так вирішила відомстити власниками цієї оселі. Вони так багато від мене вимагають, а платять з затримками і значно меншу суму, аніж було обговорено раніше. Бо, бачите, не достатньо старанно пил вилизую. 

“Угу, і їхні розбещені сідниці!”

А я насправді стараюся, як тільки можу, на роботі затримуюсь, проходжусь ганчіркою у кожній щілинці.

“І який в цьому сенс, якщо вони все одно постійно вигадують причину, аби мені заплатити менше?”

І все-таки від цих нахаб не йду, бо гроші, які вони платять, мене все одно влаштовують. І кращої роботи я досі ще не знаходила. 

Отак сиджу в ванні, думаю про своє, кидаюся пінкою вгору, як двері ванної кімнати раптом відчиняються, і переді мною постає високий чоловік. Він весь у чорному, волосся темне і трохи здиблене доверху, на обличчі ледь помітна щетина, а на відкритих ділянках шкіри з-під одягу тягнуться татуювання. Та перше, на що звертаю увагу, це якраз не зовнішність, а дорожня сумка, яку він тримає в одній руці, а в інший – золота статуетку ангела, яка стояла в холі будинку, і, якщо вірити господарям, вона вилита з чистого золота. 

Сиджу з округленими очима, стулившись і обійнявши себе руками. І він завмирає, побачивши мене. 

“Мабуть, у чоловіка такий самий шок, як і у мене”.

– Ви – крадій? – тихо та наївно запитую від спантеличення. 

Тепер чоловік задкує, прудко гупає дверима – і я чую кроки, що швидко віддаляються.

Одна мить на роздуми, щоб остаточно второпати, що оселю грабують, – і я хутко вилажу з ванни, замотуюсь у рушник і спускаюсь сходами на перший поверх, щоб зупинити поганця, поки ще не пізно. 

Тимур

Готовий закластись, що цей день стане урожайним. Я до деталей спланував пограбування вілли і тепер, очікуючи команду від свого компаньйона Артема, сиджу в автівці неподалік від воріт потрібного будинку. При цьому нервово постукую пальцями по керму, як нарешті починає дзвонити телефон. На екрані висвічується ім’я напарника – і я одразу приймаю виклик.

– Тимуре, ти ще не відмовився від цієї божевільної ідеї? – запитує захриплий голос. 

– Я ніколи не змінюю своїх рішень!

– А ризики всі врахував? Все-таки господар будинку поважна пика. 

“Якби я знав, чи все прорахував… “ – пролітає в думках, адже сьогодні я вперше грабуватиму житло, до того ж якогось можновладця.

– Артеме, нехай це тебе не хвилює! – відмахуюсь. – Ти зробив все, що я хотів від тебе?

– Камери вимкнув. Гелікоптером для огляду заглянув у оселю з вікон – все чисто. Можеш братися. 

Я вимикаю телефон і під’їжджаю до кованих воріт, які більше нагадують мур. Трохи хвилююся.

“Що ж, прийшов час перейти на сторону зла”, – сміюся сам до себе.

Тим часом хапаю сумку і, заглядаючи у вікна, впевнююсь, що нікого на дорозі немає. Сподіваюся, сутінки мене заховають, і я швидко впораюсь. 

Пройшовши попід парканом до входу вілли, відчиняю двері власним ключем, який зробив напередодні. Швидко входжу, наче мене переслідують, і зачиняюся. В будинку суцільна тиша, тож мої кроки здаються надто гучними. Спочатку лише розглядаюся навколо, а тоді хутко берусь нишпорити першим поверхом в пошуках цінної наживи. 

Потрапляю у жіночу спальню. Мабуть, дружина господаря спить окремо. Навряд поважний Герман Вікторович ночував би в ляльковій кімнатці. У ній і меблі, і ролети, і постіль – все в різних відтінках рожевого. І саме в цій кімнатці мені вдається натрапити на чималу скриньку, виготовлену на старовинний лад, у якій дружина можновладця тримає свої цінні прикраси. 

“Що це, якщо не джекпот?” – хмикаю й переношу наживу у свою дорожню сумку. 

А тоді натрапляю ще на декілька дорогоцінних трофеїв, таких от як золота статуетка ангела в холі. Беру її до рук, розглядаючи, щоб не схопити якусь пластмаску, а тоді підіймаюся на другий поверх оселі, сподіваючись знайти ще щось цінне, оскільки в сумці ще є вільне місце. 

Тисну на ручку одних з дверей - і, відчинивши їх, завмираю. Не просто завмираю, а прямо-таки впадаю у ступор. У розкішній ванні з піни на мене витріщається дівчина, які на вигляд двадцять п’ять. Її ротик одразу ж привідкривається, а тоді вона, стрепенувшись, полохливо обіймає себе, занурюючись у воду ще глибше.

Мені спочатку хочеться попросити вибачення і вийти, а тоді розумію, наскільки це буде безглуздо в цих обставинах.

“Що вона взагалі робить у будинку?! Артем казав, що будинок порожній!”

– Ви – крадій? - тихо й ніяково звучить її голос.

“Дідько! Якого біса!?”

Я одразу ж гепаю дверима й рушаю до сходів. Не дурень, розумію, що зараз ця мала викличе поліцію. 

“Це ж треба було натрапити на неї! Зараз влетить Артему!”

Стрімко спускаюсь з сумкою та довбаною статуеткою в руках до холу. Берусь за ручку дверей, а вони не відчиняються. Як не намагаюсь вибратись – не вдається.

“Що ще за нісенітниця?! Заклинило, чи що?! ”

Квапливо берусь за ручку знову, як чую, кроки на другому поверсі.

“Гаразд, вийду з вікна”, - на місці вирішую й забігаю в кухню.

Але і цього разу мені не пощастило, бо про ковані решітки на вікнах я не знав. Тепер врятує лише тільки те, що не на всіх вікнах оселі вони встановлені. Лише треба перебігти в наступну кімнату. Хоча, мабуть, я надто драматизую зустріч з тією кралею в піні.