18 (фінал)

Місто вже дихало вечором, коли Міа вийшла на подвірʼя. Нога боліла менше, але відлуння падіння все ще тихо відгукувалося під шкірою—як нагадування про те, що інколи слабкість теж веде до важливого. У кишені кофти подзенькувала запальничка Алекса, яку він забув в неї вдома. Метал був теплим, ніби зберіг його торкання. І запах—той легкий, копчено-ванільний знову здавався надто живим.

На вході на дах сходи пожежної драбини знову зустріли її знайомою скрипучо музикою. Міа піднімалася повільно, але кожен крок був вирішеним. Вітер на даху пахнув заводами вечірнього міста, що обпалювали запахом легені. Коли підлітка вийшла на дах, світло торкнулося її очей—мʼяке і тепле, з останнього шматка неба, що трималося на заході. І в цьому світлі вона побачила: ловець сонця.

Він не просто висів на цвяшку,—він світився. Вогники заходу переливалися в прозорих скельцях, ніби хтось налив туди мед. Міа так була зачарована ловцем, що не відразу помітила Алекса, що сидів на старому кріслі. Худий силует, цигарка між пальцями, дим піднімається вгору і відразу розсіюється вітром змішуючись із кольорами вечора. Хлопець почувши кроки обернувся до дівчини.

—Ти прийшла,—сказав тихо, так ніби боявся зіпсувати момент.

Міа підійшла ближче. Витягла запальничку з кишені і подала йому. Дежавю.

—Здається ти забув це в мене,—посміхнулася вона.

Алекс узяв її так, як в перший раз. Усе раптом звелося до точки де вони стояли навпроти одне одного вперше.

—Дякую, я думав я вже її не побачу,—усміхнувся він.—Або тебе.

—Чому ти зняв його зі своєї кімнати? — запитала вона, не відводячи погляду від ловця сонця.

Алекс довго мовчав. Вітер торкався його волосся, гойдав прозорі скельця на нитці, і вони кидали на його обличчя бліді смужки світла.

—Бо він мені більше не потрібен там, — нарешті сказав він. — Мені здається… він має висіти тут. На тому місці, де все почалося. І де я… перестав бути сам.

Міа м’яко всміхнулася. Її серце билося рівно й тепло, як сонце за спиною.

Вони сіли поруч, спостерігаючи, як сонце пробивається крізь хмари і переливається у кольорах шматочків сіді-дисків.

—Давай… залишимо його тут назавжди, — сказала вона вже майже пошепки.
—Хай нагадує нам, що навіть якщо щось здається втраченим — світло все одно знайде шлях.

Алекс кивнув. І вперше за дуже довгий час йому здавалося, що ніч попереду не лякає. Вони сиділи так, поки місто не засвітило вогні, а вітри не стали холоднішими. І коли зрештою піднялися та пішли, ловець сонця ще мить хитався у вечірньому повітрі — як знак, що історія не обірвалась. Вона просто перейшла у новий розділ.

Бо кожен захід має свій світанок. І вони йшли назустріч саме йому.