16

—Агов. — Голос Аліни впав у кімнату, як промінь світла

—Можна?

Міа підняла голову. Її найкраща подруга стояла з пакетом в одній руці і твердим поглядом, що бачив крізь неї.

—Можеш, — видихнула Міа.

Аліна зайшла, зачинила двері і сіла на край ліжка. Її присутність завжди була як ковдра — тепла, але інколи надто щільна.

—Ну, — почала вона, витягуючи з пакету яблуко. —Чула, ти влаштувала драму на містку.

—Не влаштовувала, — буркнула Міа. — Просто впала.

—Просто впала, ага, — Аліна зітхнула.—А Алекс? Він казав, що був у шоці.

Міа скривилась, ніби торкнулась чогось гострого.

—Він… приходив. Зранку. І ще вчора. І… Я не знаю. Він занадто… турботливий.

—О боже, який жах, — іронічно прокоментувала Аліна. — Хлопець переживає за свою дівчину. Неймовірний злочин.

—Не смішно, — зітхнула Міа і втупилась у ковдру. — Це все… дивно. Я не хочу, щоб він бачив мене слабкою. І… не хочу, щоб думав, що я потребую допомоги.

Аліна витягла з пакету яблуко й кинула його вгору зловивши.

—Тобто він мусить вгадати твої думки, ідеальну дистанцію, і не дай боже бути поруч, коли тобі погано? Ох Мієчко…

—Це не так просто, — буркнула Міа.

—Ти сама ускладнюєш, — Аліна поклала яблуко назад, вже серйозно. — Алекс не приходив сьогодні, бо подумав, що ти його не хочеш бачити. Він мені писав.

Міа здригнулась.

—Що?

—Так, мені писав твій хлопець. Запитував, чи ти зла. Чи він щось зробив не так. Чи йому краще дати тобі простір. Він реально непокоїться.

У горлі Мії защипало, наче вона вдихнула холодне повітря.

—Чому він… Аліно… Чому він просто не… не знаю.

—Бо ти його любиш. І він тебе теж. І ви обидва — два маленькі апокаліпсиси, які бояться зачепити одне одного, — сказала Аліна тихо, майже з ніжністю, не властивою їй. —Але хтось має зробити крок. І, схоже, цього разу не він.

Міа відвернулась до вікна. Небо стало темно-фіолетовим, і ліхтарі відбивалися в склі, мов розмиті золоті обручі. Їй хотілося плакати, але сльози не виходили — застрягли десь на рівні серця.

—Помиритесь, — сказала Аліна впевнено. — Я знаю це. Просто… дай йому знак. Хоч маленький.

Міа мовчала. Аліна підвелась, погладила її по плечу.

— Я прийду завтра, добре? Принесу щось смачне. І новини, якщо будуть.

Коли двері зачинились, Міа лишилась у тиші, що більше не гнітила — тепер вона була повна думок, не сказаних слів і легкого сорому.

Алекса не було. Але його відсутність тепер ранила значно більше, ніж його присутність.

День обіймав квартиру холодним світлом. Міа лежала на ліжку так, ніби стала його тінню — частиною простирадла, що все більше нагадувало застояне море, де хвилі не рухаються. Нога пульсувала, але не це боліло найбільше. Найболючіше — те місце, де колись сиділа впевненість, що Алекс поруч. Тепер там була пусто, як у кімнаті після грози: ще пахне озоном, але блискавка вже далеко.

Телефон мовчав. Він лежав на тумбі і здавався неприродно важким — так ніби кожне непрочитане повідомлення мало свою вагу. Але повідомлень не було. Аліна приходила рідше, ніж хотіла Міа. Сьогодні — не прийшла. Просто написала коротке:

«Не переймайся, він тебе не кидає;), просто боїться що далі в твою бурю.»

Міа прочитала — і заховала телефон під подушку, наче це могло приховати її власний сором. В голові крутилося все одне й те саме:

«Я сама втекла. Я сама штовхнула його. А тепер злюся, що він не тримає мене за руку.»

Цей парадокс роз’їдав її зсередини.

Під вечір вона зібралася із силами встати — просто дійти до кухні, попити води. Кожен крок був як по вугіллю, нога протестувала, але Міа вперто пересувалась, ніби доводила щось сама собі.

На столі лежали ліки, які залишила мама. Поруч — ще одне яблуко, принесене Аліною: вона завжди залишала щось «на всяк випадок». Міа зітхнула, налила собі води, підперлась об стіл і вдивилась у темну шибку вікна. Силует був розмитим, наче хтось стер її обличчя наполовину.

—Що ти робиш? — прошепотіла вона собі. —Навіщо ти робиш боляче тому, хто тебе носив на руках?

У глибині душі вона вже знала: тільки вона може повернути його назад. Міа сіла на стілець в кухні, її серце калатало, а пальці нервово гралися с телефоном. Вона зробила глибокий вдих і набрала його номер. Екран миготів кілька секунд і пролунав знайомий голос. Міа відчула як хвилювання змішалося з надією.

—Привіт..Міє, ти..дзвониш?,—його голос трохи тремтів, але був теплим.

Міа ковтнула нервовий комок і сказала тихо, але впевнено:

—Так..можеш прийти до мене? Просто мені…здається..нам треба поговорити.