Коли вони підійшли до дому Мії перед калиткою стояли її батьки — мама з полотняною серветкою в руках, тато з телефоном, ще не встигнувши покласти його в кишеню.
—Боже, Міє, що сталося? — мама підбігла першою.
Алекс зупинився прямо перед ними.
—Вона підвернула ногу… На містку. Було слизько. Вибачте, що так… — раптом збився.
—Дякуємо тобі, — тато сказав щиро, з тією рідкісною м’якістю, яка з’являлась у нього тільки в критичні моменти. — Справді. Далі ми самі.
Мама торкнулась Міїної щоки:
—Зайчику, тримайся. Зараз усе перев’яжемо.
Алекс повільно опустив Мію в руки батьку, їй здалося, що хлопець іще мить тримав її за талію — чи, може, то просто її бажання затримало ту секунду.
—Дякую, — тихо вимовила вона. А Алекс вже крокував по пустій вулиці в напрямку свого дому. І цей короткий обмін — м’який, тихий, ледве помітний — болів не менше, ніж щиколотка. Бо хотілось, щоб він не йшов. Хотілось, щоб залишився поруч, сидів на її ліжку й тримав за руку. Але двері зачинилися, і Міа знову лишилась у своєму світі — з болем, перев’язками й думками, що ніяк не замовкали.
Її посадили на диван, мама нахилилась над ногою, тато приніс аптечку. Лід, бинт, питання: «Де саме болить?», «Можеш поворушити?» — усе зливалося в один потік. Але Міа думала лише про те, як Алекс на неї дивився.
Коли тато нарешті вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері, у квартирі стало так тихо, що Мія почула власне дихання — нерівне, ламке, ніби вона щойно пробігла марафон, хоча всього лише лежала на ліжку. Пульс у нозі стукав глухо, майже сердито. Але найгірше — у голові. Алекс… Його руки. Його очі. Його тиша. Вона заплющила очі, намагаючись вирівняти подих, та вийшло ще гірше — спогади про місток повернулися з усією вагою. Ковзання ноги, різкий злам болю, і те, як він підхопив її без жодного слова, ніби інакше й бути не могло.
Телефон завібрував. Раз. Другий.
Мія взяла його лише на третій — пальці тремтіли. Це був Алекс:
Ти як там? Все нормально?
Вона довго дивилася на ці кілька слів. Боляче було навіть не від щиколотки — боляче було від того, як сильно він хвилюється. Як сильно це змушує її відчувати себе слабкою. Вона набрала відповідь і стерла. Другу — стерла. Третю — залишила.
Так, все добре, дякую.
Крапка в кінці не влізла. Здавалося, що ця крапка — надто багато.
Він написав майже миттєво:
Якщо болітиме сильніше — скажи. Я можу прийти.
Вона поклала телефон на груди, закрила очі. В голові щось стиснулося — приємно, болісно, заплутано. Хотілося, щоб він прийшов. І одночасно — щоб не бачив її такою: скутою, безпорадною, з мокрим волоссям і сльозами, що з’являлися незалежно від болю.
Телефон знову засвітився:
Я серйозно. Напиши мені, добре?
Міа глибоко вдихнула, ніби перед стрибком. І не відповіла.
Наступного ранку її розбудив запах мʼяти й ромашки — мама принесла новий компрес. Нога набрякла, пульсувала вже знайомим, тупим болем.
—Лікар сказав спокій. Мінімум три дні,—м’яко нагадала мама. — І без навантажень.
Три дні… У кімнаті. Без руху. Без виходу на вулицю. Це звучало, як вирок.
Коли мама пішла, Міа знову взяла телефон. І побачила п’ять повідомлень від Алекса — за ніч.
«Ти спиш?» «Як нога?» «Усе ок?» «Я хвилююсь»
Вона повільно провела пальцем по екрану. Він не повинен так хвилюватися. Не через неї. І водночас… Чому її дратує його увага? Чому починає стискатись у грудях щоразу, коли він пише? Вона відповіла коротко:
Все нормально. Просто болить. Не хвилюйся так сильно.
Надто коротко. Надто холодно. Але інакше не виходило. Через годину у двері постукали.
—Можна?,—тихий, добре впізнаваний голос.
Міа здригнулася. Алекс. Він зайшов зі звичною несміливою посмішкою і термосом в руках.
—Я приніс тобі чай… ну… трав’яний. Казали, що допомагає при запаленні.
Міа відразу відчула, як щось всередині неї стислося.
—Не треба було,—холодніше, ніж хотіла.
Алекс поставив термос на стіл, опустив погляд.
— Я просто…
— Я знаю, — перебила вона. — Але мені нормально.
Кілька секунд тиша стояла між ними, як розірвана нитка.
—Якщо ти хочеш, я піду, — він сказав тихо.
І ця тиша після його слів була нестерпною. Вона не хотіла, щоб він йшов. Але й не хотіла, щоб він бачив її такою.
—Може… трохи пізніше, — вимовила вона, ковтаючи клубок у горлі. Алекс кивнув.
І вийшов з кімнати. Коли двері зачинилися, Міа зрозуміла, що зробила щось не так. Щось важливе. Щось, що болітиме їй потім.
Але зараз — вона просто занурилась у подушку, стискаючи зуби від злості на себе, на свою безпорадність, на цей дурний біль у нозі. День тягнувся липко, мов мед.
Міа лежала на ліжку й дивилася на стелю, де сонячні відблиски ковзали від вікна, ніби хтось зверху розсипав рідке золото. Біль у нозі став глухим, тягучим. А біль у голові — різким, колючим. Алекс не написав більше жодного повідомлення. Його тиша раптово стала матеріальною, як стіна, яку не можна перелізти. І саме ця тиша дратувала найбільше.
Години три вона крутилася в ліжку, зідхала, сварила себе подумки — то наказувала відповісти йому нормально, то забороняла навіть думати про це. Її дратувало все: шурхіт ковдри, тепло компресу, власне безсилля. І те, що Алекс не прийшов сьогодні. Хоч вона ж сама сказала… «може трохи пізніше». Від цієї думки стало ще гірше.
До вечора в кімнаті стало темніше. Небо за вікном мало відтінок стиглої ожини, і перші вогники ліхтарів розм’якшили простір, зробивши його майже затишним — але не достатньо, щоб заспокоїти.
Двері неочікувано тихо прочинилися.
#779 в Молодіжна проза
#208 в Підліткова проза
#6006 в Любовні романи
#1422 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 30.11.2025