14

Міа почувалася трохи ніяково, але водночас її серце тремтіло від того, що їй хотілося розповісти батькам.

—Так. Ми..ми нарешті зустрілися, ми багато говорили,—промовила вона.

Мама нахилилася трохи ближче, щиро зацікавившись:

—І як він? Все нормально?

Міа ковтнула комок у горлі і посміхнулася ледве помітно:

—Так.., просто він переживає..деякі важкі речі. Але я намагаюся бути поруч з ним.

Батьки не стали більше розпитувати, але в їх очах відчувалася підтримка та небайдужість. Міа отримала трохи сил для себе—і трохи відчуття, що може допомогти Алексу.

Після сніданку Міа швидко піднялася і пішла на другий поверх до своєї кімнати. Вона не могла втриматися від бажання продовжити роботу над прикрасою. Кожен її рух був обережним і продуманим: вона регулювала довжину, підбирала кольори і вʼязала вузлики. Іноді вона зупинялася, дивлячись на деталі, що майже сформувалися у ловець сонця, і тихо шепотіла:

—Тобі має сподобатися..

Час пролітав непомітно. Міа так захопилася роботою, що не помітила як на вулиці піднявся тихий шелест. Небо повільно темнішало і перші краплі дощу ковзали по склу, залишаючи за собою прозорі, тремтливі смуги. Через відкрите вікно в кімнату увірвався запах сирої землі і зелені. Дівчину відволікла вібрація телефону. Алекс.

«Міє, привіт. Тут раптом дощ, не хочеш прогулятися як він закінчиться?

Мені не дуже хочеться сидіти вдома»

Її серце тепліше ворохнулося, ніби щось запалило вогник всередині і вона швидко написала відповідь:

«Так, я тільки за.

Як перестане дощ, напиши).»

Через годину дощ поступово слабшав. Ритм крапель зводився до поодиноких ударів по підвіконню—ніби хмарне небо не хотіло остаточно відпускати цей день.

Телефон знову завібрував:

«Дощ закінчився. Ну що летс гоу?)

Через 10 хвилин буду біля твого дому»

«Добре, чекаю на тебе»

Дівчина швидко вдягнула на себе зелений светр і улюблені шорти. Вона зупинилася перед дзеркалом на мить—не через зовнішність, а щоб упевнитися, що несе подарунок рівно, не мнучи його. Потім тихо зачинила двері до своєї кімнати і спустилася сходами.

За дверима дому післядощове повітря зустріло її прохолодною свіжістю, а над будинком вже вимальовувалася смуга чистого неба.

Алекс стояв біля воріт. Його волосся трохи вологе від останніх крапель дощу, а в руках—знайоме зімʼяте худі. Вони рушили вбік парку—земля під ногами ще була мокрою, подекуди зібралися блискучі калюжі, у яких відбивалися сонячні уламки. Декілька хвилин вони йшли мовчки, але це мовчання не було напруженим—радше мʼяким. І тільки коли вони завернули до тієї стежки де постійно гуляли, Міа обережно дістала ловець.

—Я.. я хотіла тобі дещо дати,—вона зупинилася, щоб Алекс міг роздивитися.

Хлопець, ніби не вірячи, наблизився на півкроку.

—Це для мене?

—Може він допоможе тобі..коли важко,—кивнула Міа.

—Ти.. це сама зробила?,—його голос став тихішим і теплішим.

—Уночі,—зізналася Міа.—Хотіла закінчити до того, як ми сьогодні зустрілися..

—Я навіть не знаю…що сказати. Це..важливо. Більше, ніж ти думаєш.

Він підняв ловець, і промені, що пробивалися крізь дерева розсипали блискучі відблиски на його обличчі.

—Ти світліша за все, що зі мною відбувається,—прошепотів він самими губами.

—Ходімо?,—мʼяко сказала вона, щоб не загубитися в емоціях.

—Ходімо,—погодився Алекс, все ще тримаючи прикрасу на рівні очей.

Пара рушила через мокру траву в напрямку містка, що тихо перетинав річку, немов вузька стрічка спокою. Дерева по обидва боки були ще в краплях ранкового дощу, і їхнє листя відбивало світло немов крихітні дзеркала.

Міа витягнула з кишені цигарку з запальничкою ніби це була не шкідлива звичка, а маленький обряд повернення собі контролю. Перший ковток диму був різким, холодним. Міа заплющила очі і видихнула повільно—так, ніби разом з димом відпускає напругу, що тримала її зі вчорашньої ночі. Хлопець стояв поруч, трохи нахилившись, спостерігаючи за нею уважно, як за чимось крихким. Алекс підійшов ближче й акуратно забрав сигарету з її пальців, зробивши один маленький затяжний ковток.

—Гірка,—промовив він і повернув їй.—Але я розумію..

Пара рушила через мокру траву в напрямку містка, що тихо перетинав річку, немов вузька стрічка спокою. Дерева по обидва боки були ще в краплях ранкового дощу, і їхнє листя відбивало світло немов крихітні дзеркала.

—Тут, на цьому містку я часто малюю ескізи, доречі найперший ескіз з тобою також був намальований тут,—сказав Алекс підстрибуючи на мокрих камінцях що вели до мостику.

Деревʼяні дошки були темні від дощу, подекуди ще блищали калюжами в яких тремтіли відбитки неба. Міа ступила на першу дошку—вона мʼяко скрипнула, ніби вітаючи дівчину. Алекс ішов трохи позаду, щоб дати їй простір роздивитися місце, яке він так любив. Його погляд ковзав за лінією поручнів, за кольорами і тінями які відбивалися в воді.

—Тут інколи тихіше, ніж усередині мене,—тихо кинув Алекс, ніби сказав щось надто особисте, але водночас абсолютно природне.—Коли не знаю, що робити з думками..приходжу сюди.

Міа глянула вниз, на воду, і зробила крок уперед — дошка під ногою ледь ковзнула, тонко, майже нечутно, але достатньо, щоб її нога різко пішла вбік. Вона зойкнула й потягнулася руками вперед, намагаючись утримати рівновагу. Деревина була слизька після дощу, і це сталося так швидко, що вона навіть не встигла зорієнтуватися. Але Алекс — встиг. Його долоні схопили її під лікті з дивовижною точністю, утримали, притягнули ближче. Її коліно вдарилося об край дошки, біль різко прострелив ногу, і вона стисла губи, щоб не простогнати.

— Тихо, я тримаю, — сказав він голосом, у якому вперше за довгий час звучали не сумні ноти, не тінь провини, а чистий, різкий страх за неї. Вона оперлась на його груди, намагаючись перевести подих, але біль у щиколотці накотив хвилею.

—Бляха… — прошепотіла вона, бо ступити вже не могла.