13

—Алексе!,—Міа кинулася до нього. А він навіть не здригнувся, лише повільно підняв голову, і в очах був той самий страх що Міа бачила на сторінках щоденника.

— Я… не мав приходити сюди, — прошепотів він. — Але він мене все одно знайшов би.

Аліна подивилася на Мію, стиха сказала:

— Якщо все більш-менш добре… я піду. Ти впораєшся?

Міа кивнула. Їй і самій хотілося, щоб вони залишилися вдвох. Аліна махнула рукою і рушила дорогою додому, зникаючи у рожевому світлі заходу сонця. Міа повільно сіла поруч з Алексом.

— Розкажи мені, — тихо сказала вона. — Все.

Він довго мовчав. Лише шум вітру торкався сухих кущів навколо зупинки. Потім Алекс вдихнув, ніби збирався з силами.

—Ми були… не просто братами. Він був мені всім. Пальці хлопця нервово терли бетон під ними. — Коли в нього діагностували 4 стадію раку, ми думали… що є шанс. Лікування, лікарні, аналізи — усе це тяглося місяцями. Я тоді був усього дитиною, але бачив, як він тане. Повільно, щодня.

Міа обережно поклала долоню йому на плече, але Алекс не помітив — він поринув у спогади, до яких би волів ніколи не повертатися.

— У день, коли він… помер… — хлопець ковтнув повітря, ніби воно занадто важке. — Мама була на роботі, тато щось робив на кухні. А я сидів із ним у кімнаті. Я не знав, що це буде останній раз. Він просто… перестав дихати.

Алекс тихо, майже непомітно затремтів.

— Я покликав батька, але було вже пізно. І відтоді… я ніби залишився в тій кімнаті. Там, де він лежав. Там, де я нічого не міг зробити.

Міа відчула, як у грудях стискається. Це не була вина — але він носив її на собі роками.

— А силует… — запитала вона дуже обережно. Алекс підняв очі на захід сонця, що майже згасав.

— Я почав бачити його через кілька місяців після смерті братa. Спершу в коридорі. Потім у вікні. Не обличчя. Лише тінь. Він глибоко вдихнув. — Кожного разу, коли стає гірше… він стоїть там, де я востаннє бачив брата живим. Немов нагадує мені про той день. Немов кличе мене назад у той момент. Змушує знову переживати його смерть.

— Алекс… — голос Мії зірвався. Він зітхнув, закривши очі.

— Я думав, що зможу це приховати. Що це просто сон, стрес. Але останні тижні… я ніби не живу в теперішньому. Я живу там, де втрачав його. Знову і знову.

Мія міцніше стиснула його руку.

— Ти не один. І тобі не треба самому проживати це вдруге.

Алекс уперше за довгий час повернувся до неї поглядом — втомленим, але трохи теплішим.

— Дякую… — тихо сказав він. — Навіть не уявляєш, наскільки.

Над зупинкою остаточно згасло світло. І хоча темрява спустилася швидко, Мії здалося, що вперше за вечір хлопець поруч із нею дихає рівно. Дівчина не могла відвести очей від Алекса. Його постава, трохи сутула, але водночас така тендітна, ніби він намагався втримати весь світ на своїх плечах. Пара розпрощалася і Міа поцілувавши Алекса в лоб, пішла до свого будинку.

Коли вона нарешті зайшла до своєї кімнати, повітря здавалося надто теплим і надто тихим. Міа увалилася на ліжко, обхопивши коліна, і дивилася у стелю. Спати не хотілося: слова Алекса звучали у голові, як тихий дзвін у порожній кімнаті. «День повторюється… силует… я не можу від нього втекти…». Серце тремтіло від суміші співчуття і тривоги. Вона не могла уявити, як тяжко йому жити з цим спогадом. І хоч ночі вже давно втратили свою легкість, Міа знала одне: вона хоче бути поруч, підтримати його. Навіть якщо це означає чекати, навіть якщо це означає спостерігати, як він бореться з власними демонами.

Вона обережно витягла з-під подушки свій блокнот, але не стала нічого малювати. Думки метушилися в голові як рої бджіл. І саме в цей момент їй різко спало на думку те, про що вона думала ще тиждень тому — але все відкладала. Ловець сонця. Ідея з’явилася в неї ще до всієї цієї історії зі зникненням Алекса, коли вона бачила, як йому стає легше від світла, тепла, дрібниць. Тепер же вона повернулася з такою ясністю, ніби хтось шепнув їй: зроби це зараз. Міа пригадала стару книжку з дитинства, яку вони з мамою читали перед сном. У ній була історія про маленькі скляні кульки, що ловили сонячні промінці й розсипали їх по кімнаті світлими плямами. «Наче маленькі світлячки, що проганяють тіні»,—казала тоді мама. Це було саме те, що їй хотілося подарувати Алексу. Щось надійне. Тепле. Світле.

Заснути підлітка не могла, тож вирішила що почне робити прикрасу просто зараз. Мія підвелася й повільно підійшла до полиці, де зберігала старі прозорі сіді-диски, залишки ниток і кольорового паперу. З дитинства у неї була невелика коробка з усім, що можна використати для творчості — кольорові скельця, дрібні намистини, стрічки. Вона обережно взяла диски, тримаючи їх у руках, ніби відчувала вагу того, що має зробити.

— Він має бачити світло, — тихо сказала сама собі.—Світло, яке не зникає.

Вона поклала її поруч і почала обдумувати, які відтінки підійдуть саме для Алекса. Теплі кольори — янтар, рожевий, легкий бузковий… ті, які асоціюються з його присутністю, з його спокоєм, коли він поруч. Сидячи на підлозі, Міа вперше за довгий час відчула внутрішній спокій. Кожен рух — обрізка нитки, шліфування диску, підготовка елементів — це стало для неї маленькою медитацією.

Міа не помітила, як заснула серед ниток і дисків. Вранці її розбудило сонячне проміння, що пробивалося крізь зелені штори на вікні. Дівчинка відкрила очі і моргнувши кілька разів сила на підлозі, все ще розгублена після сну. Підлітка зітхнула і, потягуючись, спустилася на кухню. Мама вже накривала на стіл, тато готував каву в турці на плиті. Запах кави і яєчні з беконом огортав простір домашньою атмосферою.

—Добрий ранок, Міє,—сказала мама, підносячи дівчинці чашку з ромашковим чаєм.—Як ти спала?

—Н..нормально, все добре,—тихо відповіла Міа, все ще літаючи у своїх думках.

—Ти пізно вчора повернулася?,—запитав тато, йдучи з кавою до столу.

—Я була вдома до девʼяти, як завжди.

—А про Алекса нічого не скажеш? Ти давно про нього нічого не говорила, він в нормі?,—спитав тато, і в його голосі вперше прозувучала легка тривога за доньку і її хлопця.