12

Літні канікули почалися майже непомітно—останній дзвоник відлунав, коридори спорожніли і школа раптово стала дивно тихою. Міа прокидалася щоранку з відчуттям легкості, але в останні дні в цю легкість вплеталося щось тривожне. Алекс зник. Ні повідомлень, ні лайків, ні «в онлайні хвилину тому». Просто тиша, яка день у день ставала дедалі важчою. Міа кілька разів відкривала їх чат, але її повідомлення за останні три дні так і не були прочитані.

В голові крутилися десятки варіантів: може він поїхав кудись, чи телефон розбив, чи… може щось сталося?

Тривога вже не давала сидіти вдома. Дівчина різко натиснула на імʼя Аліни в контактах і приклала телефон до вуха:

—Аліно, можеш вийти? Мені…дуже треба поговорити..хоч з кимось.

—Я за десять хвилин біля твого дому,—одразу відповіла подруга, відчувши що щось не так.

За десять хвилин в калитку будинку Мії стукала подруга у футболці з рожевим принтом яка  була заправлена в темні шорти. Її кучері розвивалися на теплому вітрі, і здавалося, ніби сонце спеціально зачепило кожну пасму, щоб вона світилася ще яскравіше.

— Мієчко, я тут, — покликала вона тихим, але впевненим голосом.—Що сталося?

Мія вийшла на ґанок майже одразу. В її очах було стільки тривоги, що Аліна лише зітхнула й розкрила обійми.

— Ходімо, — сказала вона, м’яко притискаючи подругу до себе. — Розкажеш усе. Ми щось придумаємо.

Вони рушили в бік вулиці, де пахло стиглою липою й теплим асфальтом. Міа розповіла все, про несподіване зникнення Алекса, про своє хвилювання і про купу непрочитаних смс. Аліна йшла трохи попереду, поглядаючи на Мію через плече:

— Коли ти останній раз щось від нього чула? Що він писав перед тим?

Мія повільно вдихнула, ніби збираючи докупи свої думки.

— Востаннє — у той вечір, коли він ішов від мене. Сказав, що напише, як дійде додому… і все. Більше жодного повідомлення. Ні зранку, ні зараз. Телефон вимкнений, — її голос тремтів, але вона намагалася триматися.

Аліна насупила брови.

— Він же не з тих, хто ігнорує просто так. Особливо тебе.

Вони звернули на вузеньку вуличку біля парку. Липовий запах посилювався, а тіні від дерев рятували від палючого літнього сонця.

— Може, щось сталося вдома? — невпевнено припустила Аліна. — Сімейні справи, знаєш…

— Я думала про це, — прошепотіла Мія. — Але він би хоча б написав. Одне слово. Будь-що.

Аліна торкнулася її плеча.

— Хочеш, підемо до нього додому? Якщо він не може писати — ми дізнаємося чому.

Мія зупинилася. На кілька секунд вона застигла, розглядаючи асфальт під ногами, ніби там могла бути відповідь.

— А раптом я побачу щось… погане?,—тихо сказала вона.

— Міє, — м’яко відповіла Аліна, — невідомість завжди страшніша за правду. Давай перевіримо. Разом.

Міа підійняла погляд. В її очах блиснула рішучість, хоч і змішана зі страхом.

— Гаразд. Підемо.

І вони рушили вперед, у напрямку вулиці, де стояв будинок Алекса — мовби цей шлях міг розвіяти її тривогу.

Будинок Алекса був невеликим, він ніби присів між двома високими деревами. Темний фасад з вицвілою фарбою здавався вічно вологим навіть у спеку. Вікна—вузькі, з великими шторами, що майже не пропускають світло,—вони створювали враження, що всередені постійно сутінки. У дворі росла висока нерівна трава, яку ніхто давно не косив, і вона ховала вузьку стежку до хвіртки. Від усього будинку тягнуло тихою самотністю, він ніби тримав всі свої таємниці всередині.

Вікно в одну з кімнат було відкрито,  тому дівчата незговорюючись почали залазити всередину. Кімната Алекса зустріла їх напівтемрявою. Повітря було затхлим, ніби тут давн ніхто не відкривав дверей. Стіни обклеєні плакатами—музика, кілька фотографій і..графіті. Робочий стіл завалений олівцями, зошитами, напівпустими балончиками, недомальовими ескізами. Усе виглядало так, ніби Алекс утік звідси різко, навіть не озирнувшись. На підвіконні—подряпини, ніби хлопець вилазив уночі саме тут, наче тікаючи від чогось. На ліжку—худі, яке він любив і часто носив.

—Тут його вже точно немає,—прошепотіла Аліна,—але може, він пійшов туди, де йому буває легше..?

Міа обережно переглядала полиці, заглядала у кожну шухляду. Її пальці зупинилися на невеликому, трохи потертій книзі, яка лежала під старими малюнками. Вона підняла її і відразу відчула: це щоденник. Обкладинка темна, майже чорна, з вузькою стрічкою-закладкою. Коли Міа відкрила першу сторінку, у ній ще пахло старим папером і тінями кімнати Алекса. Записи починалися буденно: малюнки, короткі думки, невеликі плани на день. Але далі Мія натрапила на сторінку, де літери з’являлися диким, нерівним шрифтом, іноді з підкресленнями й дивними символами.

«Він стоїть у тіні… я відчуваю його погляд. Я не можу рухатися. Він дивиться через мене. Я повертаюся туди… туди, де він зник.»

Серце Мії стиснулося. Вона перегорнула ще кілька сторінок:

«День повторюється. Я повертаюся туди, де він хворів, де мама йшла і не бачила… Тільки силует і я. Я не можу від нього втекти.»

Слова були страшно чіткими й водночас незрозумілими. Дівчина відчула, що це не просто дитячий страх — це відлуння болю, який Алекс тягне роками.

Мію ніби осяяло:

—Зупинка..

—Що, яка ще зупинка?,—з нерозумінням запитала Аліна.

—Закинута зупинка біля скверу Вернадського, там є така автобусна зупинка. Мені здається він там, скоріш ходімо,—швидко промовила Міа схопивши подругу за руку.

Дівчата рушили швидким кроком—через вулицю, через порослу травою стежку. Занедбана зупинка стояла між вузькими вуличками, на тому самому місці де вона була в їх другу зустріч. Місцеві діти сюди на ходили, бо боялися закинутого місця. Алекс же приходив сюди часто, дуже часто.

—Він тут,— коротко сказала Міа вловивши запах копченої ванілі у вечірньому повітрі.

Вони обійшли зупинку збоку і побачили хлопця. Алекс сидів, обхопивши руками коліна, притулившись до стіни, на якій свіжа лінія графіті так і не була закінчена. Його погляд був порожнім і тінявим, як вечірнє небо за його спиною.