10

Міа підхопилася з міста майже одразу:

—Мам, вибач, я…потім поясню!

Вона вискочила надвір, повітря вдарило в обличчя. Алекс швидко йшов до воріт плетених залізними листами винограду, його кулаки були стиснуті до білого кольору.

—Алексе!,—крикнула Міа за його спиною. Він зупинився, але не обернувся.

Дівчина підійшла ближче й обережно торкнула його руку. Алекс здригнувся всім тілом, але не від її дотику, а від власного напруження.

—Я не дам піти тобі просто так,—прошепотіла вона. —Будь ласка…поговори зі мною.

І тоді він нарешті обернувся до Мії. Очі хлопця блищали—не від сліз, а від тієї межі, за якою починається зрив.

—Я.. не можу говорити про це, Міє,—тихо, зламано прошепотів Алекс,—Просто не можу, не зараз.

Хлопець більше не сказав ні слова і вийшов за ворота.

Міа повернулася на кухню повільно, все ще відчуваючи гірке тремтіння в грудях. Мама стояла посеред кімнати, притиснувши до себе рушник, ніби не знала, що робити з руками. Її очі були стурбованими, але мʼякими.

—Міє..—почала вона тихо.—Я щось не те сказала? Він..добре себе почував до того моменту..

Міа перевела подих. Вона відчувала втому й жаль.

—Мамо,—сказала вона спокійно.—Це..хмм.. табу. Для нього.

—Табу,—мама злякано розширила очі.

—Так, тема сімʼї, батьків. І особливо..—Міа ковтнула.—Особливо братів і сестер. Він не говорить про це. Навіть мені ще не розповідав, бо це..болить йому дуже сильно.

Міа зачинила двері у свою кімнату й повільно зробила кілька кроків усередину. Від розмови з мамою всередині лишився тихий клубок напруги. Підлітка впала на ліжко, дозволивши тілу провалитися в мʼяку ковдру, і видихнула. Погляд мимоволі піднявся до ловця сонця на вікні. Кольорові шматочки ловили останні промені дня і розкидали по стінах маленькі райдужні зайчики. Міа подумала про мамині запитання, подумала чому їй самій неприємно про це говорити, бо це не її історія.. Це щось крихке, чуже, але водночас важливе для неї.

Думки вперто не відпускали її, але серед кольорових відблисків, що танцювали на стелі, дівчина відчула себе трохи спокійніше. І тут в голову прийшла ідея, а чому б не зробити такий ловець сонця і для Алекса. Ідея зʼявилася дуже природньо, що Міа сама навіть не здивувалася. Алексу подобалися дрібниці, які створювали спокій. Йому цього спокою бракувало.

Міа уявила, як обирає прозорі диски, шліфує краї, нанизу нитки, щоб світло переливалися так само мʼяко, як у її кімнаті. Може зробити його в теплих кольорах —таких, які асоціюються з ним… Може це буде річ, що хоча б трохи підніме йому настрій.. і нагадає, що він не один.

Міа завернулася в ковдру доїдаючи яблучний пиріг і тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм вирішила написати Алексу.

Ти вдома?

Пауза затягнулася на півгодини, Міа листала Тікток як несподівано прийшла відповідь від хлопця:

Так, все добре.

Я дуже переживаю за тебе, як ти себе почуваєш?

Пауза кілька хвилин, наче він думав чи варто писати далі:

Вже все нормально, не хвилюйся, вибач що так вибіг.

Міа затримала палець над клавіатурою, вона не хотіла тиснути, але й відступати не хотіла.

Я мамі сказала, що це табу, вибач ще раз.

І через півхвилини:

Просто коли вона запитала.. Я ніби знову був там. У тому моменті, я ненавиджу коли це повертається.

Серце Мії мʼяко стиснулося від ніжності і болю за нього. Вона перевела погляд від телефона на пробкову доску на стіну біля столу і піймала поглядом їх спільну фотографію.

Я поруч біля тебе, скільки треба я буду чекати.

Знову невелика пауза. Потім зʼявилося повідомлення, коротке, але тепле, майже тремтливе.

Можна завтра тебе побачити? Хоч на 5 хвилин.

Так, звісно так. Мама як раз завтра на роботі, тому можемо посидіти в мене.