8

Тиждень пролетів швидко, майже непомітно. Міа майже не бачилася з Алексом: дні були заповнені заняттями з репетиторів, підготовкою до річних контрольних та домашніми справами. Вони багато переписувалися і це піднімало настрій Мії і давали відчуття близькості.

В один з вечорів, коли Міа сідала за підготовку до контрольної з математики, Інна Василівна тихо зайшла до кімнати:

— Міа… — почала мама, трохи замислюючись і перевела погляд з букету квітів в вазі на портрет її доньки який намалював Алекс, — раніше я була до тебе дуже сувора, часто недовіряла. Але коли я побачила вас з Алексом… ніби згадала себе і твого батька в молодості. Тоді ми теж були закохані, шалено і трохи наївно, і я розумію тепер, що твоя радість важливіша за мої страхи.

Міа здивовано підняла брови:

— Мамо… я не очікувала, що ти так… зрозумієш.

— Так, — м’яко усміхнулася Інна Василівна, — я бачу, що ти доросліша, здатна робити свій вибір. І мені хочеться, щоб ти була щаслива, навіть якщо іноді я боюся за тебе.

Міа відчула тепло, що розлилося по грудях. Вона зрозуміла: між ними з’явився новий рівень довіри, який раніше здавався неможливим. Мама бачить її не просто як дитину, а як дорослу, здатну робити власні рішення.

Тиждень минув швидко, і субота нарешті настала. Міа прокинулася рано, поглянувши на телефон: там вже було повідомлення від Алекса:

Привіт! Ти сьогодні вільна після обіду?
Привіт! Так, можу після двох..
Чудово. Маю дещо показати тобі. Думаю, тобі буде цікаво.
О… тепер я ще більше заінтригована. ;) Куди йдемо?
Це поки що секрет…Тільки обіцяй, що не будеш лякатися.
Обіцяю… Хоч трохи страшно, але цікаво.

Протягом дня Міа повторювала матеріал до контрольних, але думки постійно поверталися до Алекса і його загадкового сюрпризу. Близько другої години вона ще раз перевірила телефон:

Чекаю тебе біля твого дому.

Вона посміхнулася, відчуваючи легке хвилювання, і швидко закінчила підготовку, уявляючи, що ж це за місце, куди він її поведе.

Міа вийшла з дому трохи раніше і відразу помітила Алекса. Алекс уже чекав, одягнений у чорну футболку та темні джинси. на ногах були чорні кеди. Його темне волосся трохи скуйовджене від вітру, а зелені очі блищали, коли він побачив Мію. Хлопець тримав у руках чотири акуратно зібрані чорні рози — парна кількість, яка одразу сказала їй усе. Вона вже здогадалася, куди вони підуть, і її серце стислося від хвилювання та співчуття.

Дорога до кладовища була тихою. Весняне сонце лагідно гріло обличчя, легкий вітер грайливо грав волоссям Мії, а пташки щебетали десь у кронах дерев. Квітучі кущі і запах свіжої трави додавали дню певної м’якості, але дівчина відчувала важкість того, куди вони йшли. Алекс йшов трохи попереду, тримаючи квіти обережно, не говорячи зайвого, а Міа йшла тихо, намагаючись зібрати думки. Коли вони дійшли до кладовища, Алекс повільно відкрив ворота.  Вузька алея була обсаджена високими деревами, що кидали довгі тіні на землю. Повітря пахло свіжою травою і трохи вологою землею, а сонце лагідно проглядало крізь гілки, створюючи мерехтливі плями світла на кам’яній стежці. Міа йшла поруч з Алексом, намагаючись не відставати, відчуваючи, як кожен крок підкреслює важливість моменту. Коли вони наближалися до ряду могил, Алекс уповільнив ходу, тримаючи квіти міцніше. Міа відчула легке хвилювання — вона вже знала, що зараз побачить щось особисте для нього, щось, що він нікому не показував.

Раптом її погляд зупинився на одній з могил. Вона завмерла на місці: кам’яна плита мала гравіруваний портрет хлопчика. Серце Мії на мить прискорилося — обличчя з каменю було дивно знайомим. Здавалося, що це той самий Алекс, лише на кілька років молодший, з тими ж очима і скуйовдженим волоссям. На мармурі вибиті ім’я та дати: Павло Дорош 02.02.2004 – 22.08.2019. Алекс стояв поруч і тихо опустив квіти на могилу. Він помітив, як Міа завмерла, і повільно повернувся до неї. На його обличчі не було сумніву, лише тихе розуміння і сум. Міа відчула, як важкість проникає в груди — перед нею не просто могила чужої людини, а частина життя Алекса, його біль і таємниця, яку він лише зараз довірив їй.

Вона мовчки підійшла ближче, щоб не порушити спокій цього місця. Міа міцніше притиснулася до нього, намагаючись передати мовчазну підтримку. Вона відчувала кожен удар його серця, кожен ковток повітря, і розуміла, що для Алекса це дуже важко — відкривати цю частину свого життя.

— Алекс… — тихо промовила вона, майже пошепки, — розкажи мені… про нього. 

Алекс на мить замовк, глянув на могилу, а потім повільно повернувся до Мії. Його очі були сумними, але сповненими довіри. Він відчував, що тепер може відкритися, що це не лише біль, а й частина його життя, яку він хоче поділити з тією, кому довіряє.

— Це мій брат, — тихо промовив Алекс, нарешті дивлячись на неї. — Він… помер кілька років тому. Ми були близнюками. Я завжди думав, що зможу пережити все, але коли його не стало… наче частину мене забрали разом із ним.

— Мені тоді було надто важко, — продовжив Алекс, відводячи погляд до могили. — Батьки… вони просто занурилися у свій біль і забули про мене. Мене ніби залишили наодинці з моїм сумом. Міа хотіла щось сказати, але замість слів простягла руку, і він ненав’язливо взяв її пальці. Дівчинка відчула, що цей момент зблизив їх більше, ніж будь-яка прогулянка чи переписка. І хоч було сумно, поруч із Алексом їй стало тепліше — вона зрозуміла, що тепер частина його болю розділена з нею, і це робило їхній зв’язок особливим.

Вони повільно відійшли від могили, обережно крокуючи вузькою алеєю кладовища. Тиша і спокій навколо створювали дивне відчуття захищеності, але Міа все ще відчувала легку напруженість.

— Вибач, — тихо промовила вона, зупинившись і дивлячись на Алекса. — Я… не знаю, як себе поводити в таких моментах.

Алекс посміхнувся, але це була м’яка, трохи сумна усмішка. Він підняв її руку і злегка стиснув.